Читати книгу - "Понаїхали"

Оля не раз iще пожалкує про цю розмову. Спробує передавати грошi через матiр, буде дивитися, як його сiм'я через заробiтчанство розвалюється, як розвалилася її сiм'я. Сергiй казатиме, що не ображається, але грошi бiльше нiколи не вiзьме.

Навiщо, ну навiщо я звинуватила його? Ну, не сподобався йому Турин. Менi й самiй пiсля Червiї вiн здався похмурим. Я навiть, хоч як соромно, шкодувала за фiсою. Плакала за покiйною бабою Олiмпiєю i соромилася, бо не знаю, чи плачу, бо полюбила сварливу стару, чи плачу, бо боюся за своє майбутнє.

А тепер узяла та й ляпнула Сергiю, що вiн звик жити за мамин рахунок. Я ж розумiю тебе, сину. Вдома ти був король. Багатший за сусiдiв, так. А тут приїхав i побачив, хто ми насправдi. Ти ж, мабуть, нафантазував, що, як у Бiлому Саду, ходитимеш по дискотеках? Що будеш знайомитись iз iталiйками? А тут побачив, як на тебе дивляться. Так само, синку, як на марокканця чи румуна, синку.

Навiщо я йому таке сказала?

Оля згадала той випадок одразу пiсля переїзду до Турина. Вона знову пiшла шукати наших через нашу церкву. На сайтi «Лелеки.орг» дiзналася, що наша церква просто в центрi Турина, на Марiї Аукзилiатриси. Пiшла в недiлю.

Пройшла через арку центрального входу. Там товпились iталiйцi. Вона пройшла крiзь меншу арочку в бiчне подвiр'я. Свiтило сонечко. На подвiр'ї росли дерева. Здається, це навiть верби.

I на всi боки сновигали групки веселих людей. Сiм'ї. З дiтьми.

Комплекс нагадував християнський шопiнг мол: кiлька об'єднаних в одну систему церков, п'ять або шiсть. I люди, якi ходять в усiх напрямках, проводять собі час.

Оля довго шукала нашу церкву, але не знайшла. Як з'ясувалося потiм, треба було спуститись у напiвпiдвальну капличку. Ну, а того разу вона обшукала все. Нiхто з прихожан про нашу церкву не чув. Оля вийшла надвiр i знайшла, у кого запитати. Звiсно. У черниць.

Одна з черниць була трохи старша за Олю, в окулярах i дуже негарна. Iнша зовсiм старенька, з її пiдборiддя стирчало кiлька товстих сивих волосин.

Оля запитала про нашу лiтургiю.

— А це точно десь тут? — запитала стара черниця.

Старенька почухала вказiвним пальцем волосини на пiдборiддi.

— Зараз зайду запитаю.

Молодша, котра в окулярах, залишилась чекати з Олею. Вона мовчки дивилась на Олю й усмiхалася. Не промовила до Олi анi слова, хоча перед тим розмовляла зi старшою. Може, у них iєрархiя, подумала Оля.

— Я дiзналась, — вийшла з арки старша.

— Так?

— Це трохи не тут. Бачите он свiтлофор у кiнцi вулицi?

— Так...

— Там продовжуйте йти прямо. Буде вужча вулиця. Вiа Коттоленго. Вам потрiбен номер двадцять чотири. Ну, ви побачите.

— Дякую.

Оля вiдiйшла на десять метрiв, коли старша черниця озвала її. Оля обернулася.

— Браво! — гукнула черниця.

— Що?

— Браво, що ходите на службу. Треба ходити. I байдуже, на яку — ми всi християни.

Оля непевно усмiхнулась i помахала рукою на прощання.

Що вона хотiла цим сказати?

Оля йшла на вiа Коттоленго заiнтригована. Що значить «байдуже на яку»? Греко-католицька церква теж католицька. Дивнi вони.

Адреса виявилась не Коттоленго, 24. Черниця помилилась. Адреса була Коттоленго, 26.

Дiйшовши, Оля зрозумiла, що значить «усi ми християни». Черниця, поки йшла питати, переплутала Олю з румункою й направила в румунську православну церкву.

Тут не було усмiхнених родин середнього класу. Довгий темний коридор до внутрiшнього подвiр'я. По вогких стiнах росли в'юнкі рослини. Й уздовж стiн стояли й сидiли жебраки. Олю обступили, благально бурмотiли. Одна жебрачка була з немовлям. У iншого не було кистей. Вiн показував обрубки, при цьому простягаючи до Олi шапку на паличцi, затиснену пiд пахвою. Третiй жебрак виставив через прохiд босi ноги без пальцiв — вiн витяг їх упоперек коридора, так щоб люди шпортались об його ноги у вузькому коридорi.

Корсо Пьянецца має по три ряди в кожен бiк. Корсо Потенца — три ряди, не рахуючи ще двох паралельних для тих, хто заходить у бiчнi вулицi.

На перехрестi стояв iз газетами Сергiй. Якщо хотiв щось продати, доводилось постiйно бiгати: зараз червоний на Потенца — бiжиш туди, проходиш уздовж машин, вимахуєш газетами. Тiкаєш, коли зелений. Перебiгаєш на П'янецца.

Вже у перший день роботи, через годину Сергiя не смiшило анi слово «п'янецца», анi слово «потенца».

Разом iз ним працювали кiлька темношкiрих. Жодного iталiйця. Сергiй не знав, звiдки темношкiрi. Вiн з ними навiть не вiтався. Принципово. Вiн не такий, як вони.

Сергiй ненавидiв Турин.

Матушка працює медсестрою в будинку перестарілих. Назва, наскiльки я зрозумiв, перекладається «Дiм спокою» чи «Спокiйний дiм». Ха, нiби вже кладовище.

Матушка каже, вивчилась на медсестру, на курси ходила ще там, де вона ранiше жила. Каже, щоб i я на курси походив. Може, на автомеханiка. Да, в Бiлому Саду вчусь на економiста, а тут на автомеханiка. Вона не розумiє, що не буду я в Туринi на курси ходити. Бо не хочу я тут лишатися.

— Мам, — кажу я їй. — Ну якщо тобi так тяжко за моє навчання платити, давай я кину. Це краще, нiж платити за папiрець, продаючи газети з якимись циганами. Мама, ну ти ж сама знаєш, що той заочний диплом нiчого не дає.

Вона мовчить. Зiтхає.

— Мам, — кажу я їй. — Чи ти думала, щось помiняється, якщо я сюди приїду? Ти ж бачила всi цi роки, коли додому приїжджала, що нема тобi куди вертатись. I не в грошах рiч, я вже тобi сказав.

А вона мовчить. Губи закушує.

— Мам, — кажу я їй. — Ну навiщо ти мене сюди притягла?

3

Володя читав книжку за книжкою, переходячи вiд фiлософiї до психологiї, звiдти до антропологiї й соцiологiї. Пробував навiть книжки, якi сам зневажливо називав поп-дзен.

Вiн намагався зрозумiти. I не мiг.

Цей свiт i справдi такий поганий, чи це лише йому так? Спершу Володi здалося, що вiн знайшов вiдповiдь в екзистенцiалiзмi. Так, вiн, Володя — вiдповiдальний. I має провину. Минуло два тижнi. Ще три книжки. Остання — «Падiння» Камю. Критика загальної вiдповiдальностi всiх за все. Чи це не критика, а ствердження? Знов сумнiви. Чи не плутають екзистенцiалiсти фiлософiю iз власними психологiчними проблемами? Володя ходив думками по колу i вiдчував, як в'язне. Грузне у своїх думках, як у трясовинi. Не може