Читати книгу - "Понаїхали"

А якось у листопадi, коли погода була особливо мерзенна, їм сказали, що пiслязавтра їх вiдпускають з урокiв, щоб клас пiшов на похорон однокласницi. Класна керiвничка мовчала, та й нiхто iнший з учителiв нiчого не сказав, але все одно звiдкись — мабуть, як завжди, вiд учнiв, чиї батьки є вчителями — у класi дiзналися, що Уляна повiсилась.

Частина четверта

1

Матушка погодилася, щоб Сергiй по дорозi до неї в Турин заїхав iще в кiлька мiст. А то приїде в Турин — i зразу впрягатись у ярмо, прощай дєцтво.

Може, зря я взагалi погодився. Може, з Ярусею знову помирилися б. Але нє, скiльки ж можна. Три роки вже сходимось-розходимось, нiяк не розiйдемось. Просто в Бiлий Сад на канiкули вона надто часто приїжджає. А то й на вихiднi. Я вже забув би її, але вона кожен раз до мене бiжить. Ну, секс класний, це да. А потiм знову гриземось. Але нiяк не розiйдемось. От i тепер, три тижнi всьо було супер — так нє, перед вiд'їздом знов погризлися. Треба було: цi три тижнi дикого сексу, i на тому па-па. За всьо спасiбо, ти будеш моїм гарним спогадом.

Так нє, мусила в душу лiзти. Перевихователька знайшлася.

Ну, блiн, зато тепер, в Iталiю, вона не приїде. А я собi iталiєчку знайду, ха-ха. От i розiйдемось остаточно. Нарештi. Затрахала ти мене своєю заумнiстю. Корчить iз себе. Псiхотєрапєвта.

Вiдень.

Сергiй сидить у кафе на Гернальсер Гауптштрасе, навпроти нього — наш мiгрант, з Рожнятiвського району. Вони розговорились, бо Сергiй почув, як той по-нашому говорить по мобiльному. У мiгранта добре худе обличчя з вертикальними зморшками бiля кутикiв зубiв. Свiтло-сiрi, майже прозорi очi.

На запитання, чим вiн тут займається, наш вiдповiв на автоматi:

— Вассер-хайцунг.

— Дратен-татен, — добродушно перекривив Сергiй.

— Точно, ти ж не розумiєш. Як то по-нашому? Сантехнiк, мабуть. Ну, труби. Опалення. А ти що?

— До матушки в Iталiю, працювати. А по дорозi дивлюсь на Європу.

— Перший раз?

— Ну да.

— I як тобi Вiдень?

— Чорних багато.

— А. Знаєш, чого тут стiльки туркiв?

— Чого?

— Вони приїжджають по десятеро на однi документи.

— Це як?

— Та вони для європейцiв на одне лице.

— Ну?

— От тобi й ну. Вiн їде, його легалiзували, вiн документи своїм у Туреччину. А їх там десятеро кемалiв. I всi по черзi сюди.

Сергiй ледь не розсмiявся. Вже на що вiн не любив чурок, але це смiшно. Наївно так.

Сергiй, хоча чорних i далi не любив, вiд «Бiлих вовкiв» давно вiдiйшов. Пiсля того шаурмена. I дуже вчасно вiдiйшов. Якраз до того нiгерiйського мажора, пiсля якого купу наших пов'язали. Кокос сидить. Брат Кокоса в колонiї для малолiток. Зате Бiлого, який все замутив, вiдпустили. Цiкаво, чому. Кажуть, Бiлий переїхав у Харкiв i зайнявся, ха-ха, полiтикою. Так, дуже вчасно я пiшов.

Пiсля Вiдня вiн поїхав до Венецiї.

В Местре, в автобусi, почув наших. Жiночки. У обох короткi стрижки «бабушка, схожа на дєдушку». Стоять. Видно, скоро виходити. Тримаються за поручень.

— Дай Боже ще хоч рокiв десять протягти. А ви як?

— Хазяїн захворiв. Не дай Боже, роботу втрачу.

— В лiкарню поклали?

— Так, там дiти хорошi. Не жалiють грошей.

— Скiльки ж це йому?

— Вiсiмдесят два.

— Ну-у, витягнуть. Поживе ще.

— Дай Бог.

Сергiй скривився. Цiкаво, моя матушка теж таке мочила, коли її бабка помирала?

Вiн узявся за лямки рюкзака й зiйшов на наступнiй зупинцi, не признавшись жiночкам, що свiй. У нього з ними нiчого спiльного.

Вiн заблукав. На порожнiй маленькiй автозаправцi спробував розпитати, як дiйти до вокзалу. Заправник не розумiв, чого Сергiй вiд нього хоче.

— Трен! Мiлано! Чух-чух! — Сергiй навiть показав лiктями паровоз.

Тупi вони, цi iталiйцi? Може, цей неповноцiнний. У такому вiцi заправником працювати. Рокiв за шiстдесят, i в дурнуватій бейсболцi з логотипом Ferrari. Точно неповноцiнний.

— Трен! Мiлано! Чух-чух-чух-чух-чух!

Заправник розвiв руками:

— Нон чi капiско.

Старий клiпнув очима й непевно усмiхнувся. При цьому в ротi у нього блиснув золотий зуб. I Сергiй хмикнув:

— Ви часом по-нашому не говорите?

Заправник розширив очi:

— Та йоб же ж тваю мать! — i ображено так: — А хулi ж ти зi мною не по-нашому?

Тепер старого було не зупинити. Вiн розповiв i про тяжку для нього роботу, i про немочi з ногами, i як за тессера санiтарiа йому безкоштовно видають в аптецi лiки вiд тиску, i про внучку з кривенькою п'яточкою, яку привезли сюди лiкувати, але вона не має тессера санiтарiа, i як довелося викласти сто п'ятдесят євро за першу консультацiю, i як вiн працював у великому маєтку джардiньєро, а заодно за столом прислужував, i як це було добре, i як «його» маєток купив католицький єпископ, а потiм попри обiцянки витурив на вулицю весь персонал.

— А у мене через два мiсяцi якраз пермессо дi соджорно закiнчувалось, — iз жахом розширив очi заправник. — Пiшов на першу лiпшу роботу. I то, хлопчє, тєжко тут мужику роботу знайти. Якщо тобi жiнка не помагає — нiчо у тебе тут не вийде.

Старий заправник почав був сiдати на металевий стiльчик, впираючись руками у стегна, але не встиг опуститися, бо на заправку заїхав маленький Фiатик. Старий крекнув i, напiвзiгнувшись, поспiшив до помпи.

Сергiй утiк, не попрощавшись. Сумує за часами, коли так добре було прислужувати за столом, бо дозволяли не стояти, а тихенько сидiти в куточку, чекаючи, поки тебе викличуть. Оце нашi тут? Сергiй не хотiв мати з такими людьми нiчого спiльного. Сергiй швидко йшов, запхавши великi пальцi пiд лямки рюкзака.

— Буонджорно, — простягнув шапку худий високий негр, який стояв на тротуарi на входi до якогось супермаркета.

— Iди геть, — процiдив Сергiй по-нашому.

2

— Вибач, Сергiйку.

— Нiчого, ма.

— Я не подумавши сказала.

— Проїхали. Я не образився. Ти все правильно кажеш.

— Нi, Сергiйку.

— Я бiльше копiйки у тебе не вiзьму.

— Я не мала цього на увазi.

— Я сказав.

I син справдi не брав у Олi бiльше нi копiйки. Навiть поки ще жив iз нею в Туринi, купував їсти зi свого