Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Але доля вже все вирішила.

Він заходить за хвилину. Нік. У звичному темному худі, трохи змерзлий, тримає в руках книжку, яку завжди носить з собою. Вони зустрічаються поглядом — і все всередині стискається.

Мовчання триває кілька секунд. Потім він обережно підходить.

— Ти не проти? — киває на стілець навпроти.

Лілу мовчки киває. В її очах — море всього.

Він сідає. В обох серця стукають сильніше, ніж треба.

— Я не планував, — каже він тихо. — Просто прийшов сюди, як завжди.

— Я теж, — шепоче вона. — Напевно… ми обоє не могли більше мовчати?

Він легенько кивнув.

— Я думав, якщо ми дізнаємось правду — щось зламається. Але… найбільше зламалось від того, що ми не говорили.

— Мені теж було важко, — сказала вона, не відводячи погляду. — Я весь час думала: ми з тобою — це ми… Чи це просто продовження їхньої історії?

— Я теж про це думав. І потім зрозумів: ні. Вони — інша глава. Ми — інша історія. І я не хочу, щоб ця історія закінчилась через чиєсь минуле.

— Ти все ще зі мною?

— Завжди, — тихо відповів Нік. — Якщо ти все ще зі мною.

Лілу кивнула. Її рука лягла на його. Його долоня одразу накрила її.

І в цій простій, тихій кав’ярні — серед дощу, старих пісень з колонок і запаху кориці — вони зустрілись знову. Не як частини чийогось минулого. А як своє, окреме тепер.

Дім Емілії. Післяобідній спокій. У вітальні тихо. Лише годинник відмірює секунди. Нік і Лілу сидять поруч, трохи напружені. Емілія готує чай, а Тао стоїть біля вікна, мовчазний.

— Ми хотіли поговорити, — першою заговорила Лілу. Її голос був м’яким, але впевненим. — І ми хочемо, щоб ви були з нами чесні.

Емілія завмерла з чашкою в руках. Тао повільно обернувся.

— Ми знайшли щоденник, — продовжив Нік. — Старий. І фотографію. Ми знаємо, що між вами було щось більше, ніж просто знайомство.

Мовчанка. Тривала, важка, насичена давніми почуттями.

Тао опустив погляд.

— Це правда, — сказав він. — Ми з Емілією… ми були разом. У юності. Ми кохали одне одного.

Емілія повільно сіла поруч із донькою, трохи стомлено усміхаючись.

— Але життя розвело нас. І… Тао пішов. У нього з’явилась інша. А я… я залишилася з тишею.

— Ми не хотіли, щоб ви знали, — сказав Тао, — не тому що соромились. Просто… не хотіли, щоб ваше кохання стало жертвою нашої історії.

— Тобто… ви не тримаєте зла один на одного? — обережно спитала Лілу.

Емілія подивилась на Тао. Їхній погляд був довгий, спокійний, майже теплий.

— Ми відпустили одне одного давно, — відповіла вона. — У кожного було своє життя. І зараз… ми щасливі там, де ми є.

— І ми не дозволимо минулому зруйнувати ваше майбутнє, — додав Тао. — Ви — не ми. Ви — краще.

Нік і Лілу переглянулись. Було щось надзвичайно важливе в цій розмові — не тільки правда, а й розуміння. Спокій.

— Дякую, — тихо сказала Лілу.

— Вам не потрібно знати всі рани, — усміхнулась Емілія. — Достатньо знати, що ми їх загоїли.

Пізніше того вечора, коли Нік і Лілу залишились наодинці.

— Ти знаєш, — мовила Лілу, дивлячись на зірки, — я ніби вперше побачила свою маму по-іншому. Спокійну. Сильну. Вільну.

— А мій батько вперше сказав щось по-справжньому важливе, — додав Нік. — І я більше не боюсь минулого. Бо ми створюємо своє.

Вони мовчки взялись за руки. І ця

тиша вже була не напруженням — а гармонією.