Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Ми з Ірою сиділи з дітьми в таборовому кінотеатрі, десь посеред ряду, але мої думки весь час були праворуч — там, де поруч зі мною сидів Дамір. Його рука легенько тримала мою, пальці час від часу ковзали по моїй долоні, ніби грали на невидимому інструменті. 

На екрані розгорталася історія: велетенський монстр із тендітною душею, що випадково виріс до страхітливих розмірів, та витончена Люсіль — смілива, незалежна співачка з голосом, здатним розтопити лід. І хоч дія відбувалась у Парижі, для мене Париж був тут — у залі, в наших дотиках, у його погляді, що іноді ловив мій. 

Коли Люсіль співала під дощем, її сукня майоріла у світлі прожектора, а він — велетень, добрий і нерозумілий — грав на гітарі й дивився на неї з обожнюванням… я відчула, як щось перевертається всередині. 

Дамір нахилився ближче. 

— Цей монстр — це я, — прошепотів. — Теж трохи інший. Але якби ти заспівала — я б теж заради тебе пішов на дах Парижа. 

Я сміялась крізь сльози. Бо він говорив про жартівливе, а я відчула щось по-справжньому. 

Я поклала голову йому на плече, а він обійняв мене, не знімаючи очей з екрану. Але я знала — він бачить не лише фільм. Він бачить мене. 

Діти аплодували в кінці. В когось потекли сльози, хтось вигукував: «А він не страшний був! Він хороший!»
А я думала: "От і в житті так. Добрі люди іноді просто інші. Не всі одразу це бачать. Але хтось — бачить одразу." 

І я вдячна, що побачила Даміра. І що він — мене.