Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

— Їх лишилося всього двадцять п'ять, Вуазене. Ніхто не телефонував щодо конвертів?

— Уже більше сотні. Ми не встигаємо відстежувати.

Адамберґ зітхнув.

— Кажіть людям, нехай несуть їх у кримінальний розшук. І перевірте всі ці бісові конверти. Може, в купі знайдеться хоча б один справжній.

— Патрулювання продовжувати?

— Так. Спробуйте оцінити масштаби катастрофи. Зробіть вибірку.

— Принаймні сьогодні вночі нікого не вбили, комісаре. Сьогодні зранку всі двадцять п'ять були живими і здоровими.

— Я знаю, Вуазене.

Комісар нашвидкуруч вирізав статтю, яка вирізнялася в загальному потоці своїм повільним і насиченим змістом. Тільки цього елемента і бракувало, щоб підпалити порох у гарматі, линути трішки олії в перше кволе вогнище. Назва була загадковою: «Хвороба № 9».

Хвороба № 9.

Голосом окружного комісара П'єра Брезійона префектура поліції запевнила нас, що чотири таємничі смерті, що сталися в Парижі цього тижня, — справа рук серійного вбивці. Жертви померли через задушення, і головний комісар Жан-Батіст Адамберґ, відповідальний за розслідування, показав пресі переконливі фотографії зі слідами задушення. Однак на сьогоднішній день усі знають, що анонімний інформатор стверджує, ніби ці люди померли від перших спалахів чорної чуми, жахливого мору, який колись винищував світ.

Перед обличчям цієї альтернативи дозвольмо собі піддати сумніву бездоганну демонстрацію служби нашої поліції, повернувшись на вісімдесят років у минуле.

Париж витер зі своєї пам'яті деякі спогади про чуму. Однак остання епідемія вдарила по столиці всього лишень у 1920 році. Зародившись у Китаї у 1894 році, третя пандемія чуми охопила Індію, призвівши до смерті дванадцяти мільйонів людей. Вона потрапила в усі порти Західної Європи — в Лісабон, у Лондон, у Порто, в Гамбург, у Барселону... і в Париж, на баржі, що прибула з Гавра і випорожнила свої трюми на берегах Левалуа. На щастя, як і у всій Європі, епідемія довго не протрималася і згасла за кілька років. Однак вона встигла заразити дев'яносто шість осіб, зокрема у північних та східних передмістях, де в антисанітарних бараках мешкали бідні лахмітники. Інфекція прослизнула intra mums[27], спричинивши два десятки смертей у центрі міста.

Доки тривала ця епідемія, французький уряд зберігав усе в таємниці. Здійснювалася вакцинація населення, яке опинилося в зоні ризику. Але пресу не повідомляли про причини вживання цих виняткових заходів. Епідемічна служба префектури поліції наполягла на тому, що від населення потрібно приховати лихо, яке вони скромно називали «хвороба № 9». Генеральний секретар написав у 1920 році таке: «Певну кількість випадків зараження хворобою № 9 зареєстровано в Сан-Уані, Кліші, Левалуа-Перре та в Дев'ятнадцятому і Двадцятому округах. (...) Звертаю вашу увагу на суворо конфіденційний характер цієї записки та на необхідність  збереження цього в таємниці, аби не посіяти паніку серед населення». Витік цієї інформації дозволив газеті «Юманіте» викрити правду у випуску від 3 грудня 1920 року: «Сенат присвятив учорашнє засідання хворобі № 9. Що ж таке хвороба № 9? За три з половиною години ми дізналися від месьє Годена де Віллена, що йдеться про чуму».

Ми зовсім не маємо наміру звинувачувати представників поліції у фальсифікації фактів заради приховування реальності, але цією маленькою історичною нотаткою нагадуємо громадянам, що Держава може мати свою істину, яка не завжди є істинною, і що в усі часи влада мала хист до замовчування.

Замислившись, Адамберґ опустив руку, стискаючи в долонях убивчу статтю. Чума в Парижі в 1920 році. Він узагалі вперше про це чує. Комісар набрав номер Вандузлера.

— Я щойно прочитав газети, — сказав Марк Вандузлер, не давши Адамберґу часу висловитися. — Ми наближаємося до катастрофи.

— Наближаємося, — підтвердив Адамберґ. — Ця чума 1920 року, це правда чи вигадка?

— Абсолютна правда. Дев'яносто шість хворих, з яких тридцять чотири — померли. Лахмітники з околиць і кілька мешканців міста. Особливо активно хвороба лютувала в Кліші, знищуючи цілі родини. Діти збирали дохлих щурів на звалищах.

— Чому вона не поширилася?

— Вакцинація і профілактика. Та і в щурів, здається, вже виробився імунітет. Це була агонія чуми в Європі. Останній її відгомін — в Аяччо у 1945 році.

— А мовчання поліції — це правда? Хвороба № 9 — не вигадка?

— Правда, комісаре. Мені дуже шкода. Жодним чином неможливо спростувати.

Адамберґ поклав слухавку і почав ходити кімнатою. Ця епідемія 1920 року засіла в нього в голові, ніби хитрий механізм, що відчиняє таємні дверцята. Здається, він не тільки знайшов слід, а й може зазирнути крізь ці напіввідчинені двері на темні запліснявілі сходи — сходи історії. У кишені задзвонив мобільний, і Адамберґ послухав розлюченого Брезійона, який щойно прочитав ранкові газети.

— Що ще за гамір навколо поліційних таємниць? — волав окружний комісар. — Що за галас навколо чуми 1920 року? То була епідемія іспанки. Негайно спростуйте це все.

— Не можу, пане окружний комісаре. Це все правда.

— Ви що, знущаєтеся з мене, Адамберґу? Скучили за своїми альпійськими луками?

— Справа не в цьому, пане окружний комісаре. У 1920 році справді була чума, дев'яносто шість осіб захворіло і тридцять чотири померло, а поліція й уряд намагалися приховати все від населення.

— Поставте себе на їхнє місце, Адамберґу!

— Я і є на їхньому місці, пане окружний комісаре.

Запала тиша, і Брезійон різко кинув слухавку. Жюстен чи Вуазене, хтось із них, відчинив двері кабінету. Вуазене.

— Це розповзається, комісаре. Дзвінки звідусіль. Усе місто вже в курсі, люди бояться і вкривають двері четвірками. Ми вже не знаємо, за що братися.

— То ні за що не беріться. Пливіть за течією.

— Гаразд, комісаре.

Знову задзвонив телефон, і Адамберґ став біля стіни. Міністр? Суддя? Чим сильнішим ставав тиск з боку інших, тим більша безтурботність охоплювала його. Відколи він знайшов точку відліку, все налагодилося.

Телефонував Декамбре. Він першим не сказав, що читав ранкові газети і що ми рухаємося до катастрофи. Декамбре і далі зосереджувався на «химерах», які він отримував