Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

— Ранкова «химера», — сказав Декамбре. — Над нею варто подумати. Вона довга. Візьміть щось, щоб записувати.

— Слухаю.

— «Минуло вже сімдесят років, — почав Декамбре, — відколи вони востаннє відчули наслідки цього жахливого мору, і тепер вели вільну торгівлю, доки три крапки не побачили три крапки корабель, навантажений бавовною та іншими товарами три крапки. Я вам кажу про ці три крапки, комісаре, бо в тексті вони фігурують.

— Знаю. Продовжуйте, тільки повільно.

— «Пасажирам дали право вільного пересування Містом з їхнім багажем та безперешкодних контактів з мешканцями, і це призвело до вбивчих наслідків: оскільки три крапки пани три крапки лікарі прийшли до міської ратуші попередити Ешевенів[28], що зранку їх викликали три крапки до молодого моряка на ім'я Ейсален, і їм здалося, що його вразила Зараза».

— Це кінець?

— Ні, там ще цікавий епілог щодо настроїв градоначальників, який точно сподобається вашому керівництву.

— Слухаю.

— «Ешевени затремтіли від такого попередження, бо вже збагнули, з якими лихами і небезпеками доведеться їм зіткнутися. І впали вони в абсолютний відчай, і жах охопив їх. І нема нічого дивного в ляку їхньому перед Чумою і запамороченню в їхніх умах, бо ж Священне Писання вчить нас, що трьома бичами загрожуватиме Бог народу своєму, і Чума — найлютіший, найгірший з них».

— Не знаю, чи впав мій окружний комісар в абсолютний відчай, — сказав Адамберґ. — Він сам кого хочеш туди кине.

— Уявляю собі. Я також пізнав таке. Потрібно когось принести в жертву. Ви боїтеся за свою посаду?

— Я подумаю про це. Про що вона, ця «химера» дня?

— Вона довга. Довга, тому що має дві мети: посилити страхи людей, продемонструвавши, що керівникам самим страшно, і провістити наступні смерті. Проголосити з уточненням. У мене є одна приблизна ідея, Адамберґу, але я не певен, потрібно перевірити. Я ж не спеціаліст.

— Навколо Ле Ґерна багато людей?

— Ще більше, ніж учора ввечері. На майдані вже яблуку ніде впасти під час випусків.

— Треба змусити Ле Ґерна платити за місце. Принаймні від того комусь буде користь.

— Обережно, комісаре. Краще не жартуйте так у присутності бретонця. Бо Ле Ґерни, може, і мужлаї, але точно не розбійники.

— Це точно?

— Принаймні саме так стверджує його покійний прапрадідусь. Він час від часу заходить до нього. Не так, щоб аж надто часто, проте регулярно.

— Декамбре, а ви сьогодні зранку намалювали четвірку на дверях?

— Ви намагаєтеся мене образити? Якщо лишиться всього одна людина, яка вистоїть проти смертельних хвиль забобонів, це буду я, Дюкведік, слово бретонця. Я і Ле Ґерн. І Лізбет. Якщо захочете приєднатися до нас, ласкаво просимо в компанію.

— Я подумаю про це.

— Забобони проймають легковірних, — загорівшись, вів далі Декамбре. — Легковірність — джерело маніпуляцій, а маніпуляції породжують лихо. Це великий бич людства, і накоїв він значно більше смертей, ніж усі чуми, разом узяті. Спробуйте впіймати цього сіяча до того, як вас звільнять, комісаре. Не знаю, чи усвідомлює він, що робить, але він дуже помиляється, вважаючи парижан гіршими, ніж вони є насправді.

Замріяно всміхнувшись, Адамберґ поклав слухавку. «Усвідомлює, що робить».

Декамбре зачепив питання, яке відучора тривожило Адамберґа і яке він уже почав розплутувати. Поклавши перед собою текст «химери», він зателефонував Вандузлеру, а в той час Жюстен, він же Вуазене, відчинив двері і на пальцях показав комісарові, що кількість будинків, розмальованих четвірками, перейшла за сімсот. Адамберґ кивнув і подумав, що до вечора їх стане тисячі.

— Вандузлере? Це знову Адамберґ. Маєте час? Я вам зачитаю ранкову «химеру». Це займе хвилинку.

— Уперед.

Марк уважно слухав, як голос Адамберґа тихо описував невідворотну катастрофу, що звалилася на місто в особі юного Ейсалена.

— Отже? — дочитавши, спитав Адамберґ, ніби зазираючи в енциклопедію. Йому видавалося неможливим, щоб вагон-цистерна інтелекту Марка Вандузлера не допомогла розгадати цю загадку.

— Марсель, — упевненим тоном сказав Марк. — Чума прийде в Марсель.

Адамберґ очікував, що поле дій сіяча розшириться, бо його текст передбачав новий спалах, але не за межами Парижа.

— Ви впевнені, Вандузлере?

— Абсолютно. Мова йде про прибуття корабля «Гран-Сан-Антуан» 25 травня 1720 року до берегів замку Іф. Корабель приплив із Сирії та Кіпру, навантажений тюками інфікованого шовку і вже зараженим екіпажем. Пропущені імена лікарів — старший і молодший Пейсонель, саме вони почали бити на сполох. Це відомий текст, і епідемія відома також — вона вбила половину міста.

— Цей юнак, до якого ходили лікарі, Ейсален, ви знаєте, де він мешкав?

— Майдан Лінча, сьогодні майдан Ленча, за північною набережною Старого Порту. Перший спалах винищив вулицю Ескаль. Її більше не існує.

— Ви можете помилятися?

— Ні. Це Марсель. Можу надіслати вам копію оригінального тексту, якщо бажаєте підтвердження.

— Не варто, Вандузлере. Дякую вам.

Хитаючись, Адамберґ вийшов з кабінету. Він підійшов до Данґлара, який, як і тридцять інших агентів, намагався дати раду телефонним дзвінкам і виміряти масштаби забобонного торнадо. Велика зала тхнула пивом і потом.

— Скоро, — сказав йому Данґлар, відкладаючи слухавку і записуючи цифру, — у всьому місті не лишиться ні грама фарби.

Він підвів голову до Адамберґа, і чоло його було вологим.

— Марсель, — сказав йому Адамберґ, демонструючи текст «химери». — Сіяч вирушає в подорож. І ми також, Данґларе.

— Господи, — сказав Данґлар, пробігаючи очима текст. — Прибуття «Гран-Сан-Антуана».

— Ви впізнаєте цей уривок?

— Коли ви мені сказали, я впізнав його. Не певен, що зміг би розшифрувати швидко.

— Він відоміший за інші?

— Звісно. Це була остання французька епідемія, і вона виявилася особливо жорстокою.

— Не остання, — сказав Адамберґ, простягаючи йому вирізану статтю про «хворобу № 9». — Прочитайте це, і ви зрозумієте, чому до вечора в Парижі не лишиться жодної людини, яка б вірила слову лягавого.

Данґлар прочитав і захитав головою.

— Це катастрофа, — сказав він.

— Не вживайте цього слова, Данґларе, благаю вас. З'єднайте мене з колегою з Марселя, район Старого Порту.

— Район Старого Порту — це Масена, — пробурмотів Данґлар, який знав напам'ять імена всіх окружних комісарів країни, а також керівників