Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

не стеля, а небо, та це не робить дев'ятнадцять квадратів просторішими. Батьки тільки й робили, що зіштовхувалися. Шафа стоїть настільки близько до ліжка, що їм колись доводилося цілуватися, щоб розминутися. Згодом почали просто зіштовхуватись. Але Тін того не помічав. Для нього квартира була найбільшою в світі, а світ — маленьким, як парк, який навіть пробігти наскрізь не можна, бо мама та бабця Смілька завжди вважають, що вибіжиш на вулицю, точно під машину. Тому краще в квартирі, бо вона велика. Над нею небо, а неба Тін боїться, і тому хоче маленького білого цуцика. Чи тільки бреше навмисне, щоб маму з розуму звести.

Я ще з глузду не з'їхала, щоб привести собаку в конуру на сімнадцять метрів! — визвірювалася мама на бабцю Смільку, яка на все була згодна, аби лиш догодити внуку. Не сімнадцять, а дев'ятнадцять, — спокійно виправляла її бабця Смілька, вчителька у школі для дітей з особливими потребами. Я сказала — сімнадцять, — не здавалася мама, — два квадратні метри — це передпокій, тобто нежитловий простір між двома дверми. Мама знає, бо вивчала архітектуру перед тим, як перейшла на літературне відділення. Тін сидить під столом, голосу не подає, вдає, що його немає, і тільки слухає. Знає, що мусить бути спокійний і невидимий, бо в ці хвилини все вирішується. Маленький білий цуцик чекає, коли вони стануть друзями. Чи братами. Насправді стануть одним цілим. Тін і цуцик.

Тато в цей час мовчав і не втручався. Почувався винним, що живе в квартирці на сімнадцять метрів квадратних. Невисокий чоловік, стерновий у вісімці веслувальників, що була за п'ядь від олімпійської медалі, він завжди почувався трохи винуватим. Йому забракло сантиметра, щоб дотягнутися до горщика з кизиловим варенням на полиці в бабці Смільки, коли вона хлопчиськом послала його принести варення до млинців. Ніколи не забував цього відчуття і жодної хвилини свого життя не прожив без нього. Ніяк не міг дотягнутися! — сказав їй тоді, а вона всміхнулася, бо не знала, як це важливо для нього. Зараз цього сантиметра йому бракувало, щоб заробити грошей, взяти кредит і переселитися в якусь нормальну квартиру. Чи в будиночок із садком, по якому ганятиме цуцик Тіна. Та мусимо щиро зауважити: якби його спитали, він би сказав — хай хлоп'яті куплять малого білого пса з чорною плямкою довкола ока. У маленькій квартирці, що влітку розігріється, ніби казан з водою, житимуть маленький чоловік і маленький пес, жінка й дитина.

Весна була на порозі, а в Тіна набрякли залози під пахвами. Спочатку зліва, а потім справа. Не боліли, але мати відчувала їх пальцями, спершу округлі, потім неправильної форми, вузлуваті. Ввечері вони купалися, вона замотувала малого у великий махровий рушник з картою Америки, просувала руку і обмацувала залози. Якийсь час вони росли, а потім припинили. Тато нічого не знав. Вона не хотіла йому казати, чекала, що все просто закінчиться. Якщо він не знає, що відбувається щось погане — може, воно й не відбувається. Любила його, але все рідше можна було зауважити це. Відколи в Тіна спухли залози, їй хотілося, щоб він зауважив. Знову цілувала його, коли розминалися між ліжком і шафою. Він був здивований і щасливий. Вона була налякана. Коли Тін вчергове сказав, що хоче майєнького, бійєнького цуцика з чойним оком, мама печально всміхнулася, нічого не відповіла, але подумала, що радо повернула би час назад, купила б йому собаку, тільки щоб не було тих залоз. Смішно, ти готова на все, коли нещасна й стурбована!

Тін бігав по парку, але якось не так, як завжди. Якось повільніше, геть нерадо. Бабця Смілька не закривала рота, безперестанку базікала про свою директорку, селючку якусь, припхалася з Боснії, Туджман дав їй громадянство, хоч мав би назад відправити, а зараз вона знущається з усіх працівників, цілий склад учителів та вихователів, і прибиральниць, а що найгірше — дітей мучить, доводить їх до сказу, аж кричать і плачуть бідні дітлахи, вже троє через неї потрапило до нейропсихіатрії, треба повідомити Міністерство освіти, чи підкинути журналістам тему про те, як боснійська сучка в Заґребі мучить дітей із особливими потребами… Мама сиділа на лавці й курила. Погасивши одну, одразу запалювала іншу цигарку. Час від часу, більше для годиться, гукала — вважай, не йди на дорогу! Хоча Тін був дуже, дуже, дуже далеко від дороги. Навіть не бігав, тільки, блідий і спітнілий, повзав по піску, як побите собачатко. Коли так подумала, коли в своєму хлопчикові побачила хворого пса, мама не змогла стримати сліз.

Що з тобою, перелякалася бабця Смілька і зіскочила з лавки. Мама уже ридала вголос. Тін стояв, спершись на гірку, і дивився на них в дивному отупінні. Ніби не розумів, що довкола нього відбувається. Світ зарано зробився великим і широким, а вулиця, на якій можна потрапити під авто — такою далекою. Мама крізь сльози розповіла бабці Смільці, що три тижні тому в Тіна почали спухати залози. І тепер вони вузлуваті, неправильної форми. Обговорили це, і обидві знали, що воно щось означає. І нічого хорошого.

Наступного дня була п'ятниця. Тіна відвели до лікаря, який сказав, що дитину треба залишити в лікарні. Мама благала його, заламувала перед ним руки, доки не сказав — гаразд, забирайте додому і приводьте в понеділок. Ніколи не була щасливішою. Сміялася, коли виходили з лікарні, пригортала Тіна, тоді обіймала тата і казала, хай він поквапиться, хай біжить і не повертається без маленького білого цуцика з чорною плямкою довкола ока.

Ті вихідні були найпрекрасніші в Тіновому житті. Він про це не сказав нікому, бо й не знав, як сказати. Зрештою, Тін і не знав, що воно таке — вихідні. Понеділок був далеко, а цуцик мав жорстку шкурку, що лоскотала йому долоні. Тін сміявся від лоскоту, а цуцик його покусував за руку. Чи боляче? Цуцик бавився, і Тін не замислювався, чи болить, коли той кусав його за руку. Треба бути добрим із ним, дуже добрим! Потім цуцик попісяв під татовою нічною лампою, далі покакав посеред кімнати, а мама тільки сміялася і прибирала за ним. Ось як усе може бути добре і які всі можуть бути щасливі. Небо над квартиркою було повне зірок. Перед тим, як заснути, Тін показував цуцику зорі.

Ми ніяк не назвали його, — сказала мама татові, коли лягли в ліжко. Не назвали, — тато зітхнув, а тоді ще довго не заплющував очей, прислухався, як вона дихає, заснула чи ні ще.