Читати книгу - "Фатальне благословення, Луїза Пенні"

Ґамаш кивнув.　

— Ну, Елеонора — це вона. — Лакост знову кивнула на середньовічну вершницю, потім знову клацнула мишкою, і на екрані з’явилося інше зображення. — А це її батько. — На Ґамаша дивися суворий, сильний, світловолосий чоловік із короною на голові. — Генріх Плантагенет. Король Англії Генріх Другий.　

— Не розумію.　

— Єдині Анрі та Елеонора де Пуатьє у Франції — це вони. — Лакост знову вказала на екран, на який тепер вивела обидва старі портрети.　

— Але це не має жодного сенсу, — зауважив Ґамаш, намагаючись збагнути отриману інформацією.　

— Ви ніколи не були дівчинкою-підліткою.　

— Що ти маєш на увазі?　

— Романтичним дівчаткам таке до вподоби. Сильна королева з трагічною долею, благородний король. Хрестові походи. Елеонора де Пуатьє насправді вирушила в хрестовий похід разом зі своїм першим чоловіком. Вона зібрала армію з трьохсот жінок і частину шляху їхала з голими грудьми. Принаймні так розповідає легенда. Зрештою, вона розлучилася з Людовіком VII, королем Франції, та вийшла заміж за Генріха.　

— І жили вони довго й щасливо?　

— Не зовсім. Він кинув її до в’язниці, але перед цим вона встигла народити чотирьох синів. Одним із них був Річард Левове Серце. Дивовижна жінка.　

Лакост дивилася на вершницю й уявляла, як разом з іншими воїтельками вона їде верхи з голими грудьми Палестиною слідом за своєю видатною предводителькою. Образ Елеонори Аквітанської вабив не лише підлітків.　

— Річард Левове Серце? — запитав Ґамаш. — А доньки на ім’я Сісі в них не було?　

— Дизайнерки, яка жила в Трьох Соснах? Ні. Король Генріх помер 1189 року. Елеонора 1204 року. Тож або Сісі де Пуатьє надто запізнилася зі смертю, або просто збрехала. Не дивно, що вся поліція Парижу сміялася з мене. Слава богу, я відрекомендувалася агенткою Ніколь.　

Ґамаш похитав головою. Тож вона їх вигадала. Сісі взяла собі за батьків відомі постаті з тисячолітнього минулого. Але навіщо? Навіщо вона це зробила? І чому саме їх?　

Ґамаш і Лакост на мить замовкли, занурившись у роздуми.　

— То хто ж був її справжніми батьками? — нарешті запитала Лакост.　

— Я гадаю, це може бути дуже важливим.　

Ґамаш повернувся до свого столу. Було двадцять хвилин на шосту. Саме час поговорити з Лем’є перед зустріччю з докторкою Гарріс. Він завантажив електронні повідомлення та набрав номер, який залишив Лем’є.　

— Агент Лем’є на проводі, — прокричали у слухавку.　

— Це Ґамаш, — крикнув у відповідь старший інспектор, сам не розуміючи, чому не говорить звичайним голосом.　

— Шефе, я радий, що ви подзвонили. Ви отримали малюнок від художника з Сюрте? Він казав, що надішле його вам електронною поштою.　

— Я саме зараз відкриваю свою пошту. Що він сказав і чому ми кричимо?　

— Я зараз на автовокзалі. Щойно під’їхав автобус. Художник із поліції Квебеку сказав, що схоже, ніби в момент смерті Елль тримала в руці якийсь предмет, і цей предмет врізався їй у шкіру.　

— І це пояснює характер порізів на її долоні?　

— Саме так. — Автобус, мабуть, поїхав або зупинився, тому що фоновий шум ущух. Лем’є говорив нормально. — Я дав йому фото розтину, і він намалював ескіз, як ви просили. Вийшло не дуже чітко, ви самі побачите.　

Поки Лем’є говорив, Ґамаш переглядав отримані повідомлення, шукаючи те, що надійшло від ексцентричного художника з надр штаб-квартири Сюрте.　

Знайшовши, він клацнув на вкладенні й чекав, поки через комутоване з’єднання нестерпно повільно завантажувався файл.　

Зображення потроху вимальовувалося.　

— Я порозпитував інших безхатьків про Елль, — продовжував Лем’є. — Вони не надто балакучі, але більшість із них пам’ятає її. Коли вона пішла, вони побилися за її місце. Очевидно, у неї було за їхніми мірками щось на кшталт пентхаусу. Прямо над однією з решіток теплотраси. Дивно, що вона його покинула.　

— І справді дивно, — пробурмотів Ґамаш, дивлячись, як на екрані його монітора із зупинками вимальовується зображення. Воно завантажилося лише наполовину. — Молодець, Лем’є. Повертайся додому.　

— Слухаюсь, сер.　

Ґамаш усміхнувся. Він майже бачив задоволену усмішку на обличчі Лем’є.　

Наступні п’ять хвилин Ґамаш дивився на монітор, спостерігаючи за завантаженням малюнка. Сантиметр за сантиметром. І коли нарешті файл завантажився, Ґамаш відкинувся на спинку стільця, склав руки на животі і втупився в екран.　

Раптом він отямився й поглянув на годинник. П’ята тридцять п’ять. Час зустрітися з коронеркою.　

Розділ двадцять перший

Докторка Шерон Гарріс ледве встигла влаштуватися в м’якому кріслі й замовити «Дюбонне»[108], коли з’явився Ґамаш із вибаченнями й усмішками. Він приєднався до неї і теж замовив собі келих Дюбонне. Вони сиділи біля вікна, крізь невеличкі шибки якого було видно замерзлий ставок і різдвяні ялинки. Ґамашу було видно, як у каміні, за спиною докторки Гарріс, весело потріскував вогонь. Докторка неуважно перебирала пальцями непомітний білий ярличок, що звисав зі столу. Вона поглянула на нього.　

— Двісті сімдесят доларів.　

Сподіваюся, не «Дюбонне». — Ґамаш завмер, так і не донісши до рота келих.　Ні, — засміялася вона. — Стіл.　

— Santé.　

Ґамаш зробив ковток і всміхнувся. Він уже й забув. Усі предмети в бістро були антикварними, їх зібрав Олів’є. І всі вони продавалися. Він міг допити свій напій і купити кришталевий келих. Келих був справді чудовий. Ґамаш підняв його й подивився крізь кришталь: той вбирав і заломлював бурштинове світло з каміна, розбиваючи його на різнобарвні промені, що нагадували дуже теплу веселку. «Або чакри», — подумав він.　

— Ви все ще хочете переїхати сюди? — спитав він, повернувшись до столу і перехопивши задумливий погляд докторки Гарріс, яка дивилася у вікно.　

— Залюбки, як тільки щось з’явиться. Утім, коли якийсь будинок виставляють на продаж, його швидко купують.　

— Старий будинок Гедлі виставили близько року тому.　

— Цей дім — виняток. Хоча мушу визнати, я дивилася оголошення. Віддавали задешево. Майже задарма.　

— Скільки просили?　

— Точно не пам’ятаю, але менше ніж сто тисяч.　

— C’est incroyable,[109]

— зауважив Ґамаш, набираючи в жменю горішків кеш’ю.　

Докторка Гарріс оглянула бістро, що наповнювалося відвідувачами.　

— Схоже, ніхто надто не переймається вбивством. Наша жертва не користувалася любов’ю мешканців?　

— Здається, ні. Це вона купила будинок Гедлі.　

— Зрозуміло, — промовила докторка Гарріс.　

— Зрозуміло що? — перепитав Ґамаш.　

— Той, хто купив би цей будинок, мав бути вкрай нечутливим. Мені, приміром, навіть неприємно було дивитися на його фотографію серед пропозицій на комп’ютері.　

— Люди по-різному все сприймають. — Ґамаш усміхнувся.　

— Ваша правда, — погодилася вона. — Але ви б купили його?　

— Мені навіть не хочеться туди заходити, — змовницьки прошепотів він їй. — У мене від нього мурахи по шкірі. То що ви маєте