Читати книгу - "Знак Афіни, Рік Рірдан"

— Я мушу повернутися додому, — пробурмотіла Афіна, вивчаючи мапу. — Шлях складний. Якби ж тут був Одіссей. Він би мене зрозумів.

— Мамо! — покликала Аннабет. — Афіно!

Богиня озирнулась. Вона наче дивилась крізь Аннабет і не впізнавала її.

— Це було моїм ім’ям, — задумливо промовила богиня. — Перш ніж вони розграбували моє місто, забрали мою особистість, зробили мене цим.

Вона з огидою поглянула на свій одяг.

— Я мушу повернутись додому.

Аннабет відсахнулась.

— Ти... ти Мінерва?

— Не називай мене так! — Сірі очі богині спалахнули гнівом. — Я носила спис і щит. Тримала перемогу на своїй долоні. Я була чимось більшим, значно більшим, ніж оце.

— Мамо! — голос Аннабет тремтів. — Це я, Аннабет. Твоя донька.

— Моя донька... — повторила Афіна. — Так, мої діти помстяться за мене. Вони мусять знищити римлян. Жахливі, безчесні, жалюгідні наслідувачі. Гера просила тримати два табори окремо. «Ні, — вирішила я, — нехай б’ються. Нехай мої діти знищать узурпаторів».

Серце Аннабет шалено калатало.

— Ти хотіла цього? Але ти ж мудра. Ти розумієшся на війні краще, ніж будь...

— Розумілась! — промовила богиня. — Замінили. Звільнили. Пограбували й вивезли, наче здобич... з милої серцю батьківщини. Я стільки втратила. Я присягнулась, що ніколи не пробачу. Не пробачать і мої діти.

Вона придивилась до Аннабет.

— Ти моя донька?

— Так.

Богиня дістала щось із кишені сорочки — жетон для проїзду в метро — і вклала його в долоню Аннабет.

— Іди за Знаком Афіни, — промовила богиня. — Пометися за мене.

Аннабет подивилась на старовинний жетон нью-йоркського метрополітену. На її очах він перетворився на стародавню срібну драхму, схожу на ті, якими користувались афіняни. З одного боку було зображення сови (священної тварини Афіни) з оливковою гілкою, а з другого — напис грецькою мовою:

«Знак Афіни».

Тоді Аннабет навіть гадки не мала, що це означає. Вона не розуміла, чому матір так поводиться. Мінерва чи ні, вона не повинна бути такою розгубленою.

— Мамо... — дівчина з усіх сил намагалася надати своєму голосу розважливості. — Персі зник. Мені потрібна твоя допомога.

Вона почала пояснювати план Гери щодо об єднання двох таборів задля битви проти Геї та велетнів, на що богиня вдарила ціпком по мармуровій підлозі.

— Ніколи! — промовила Афіна. — Хто допомагає римлянам — повинен згинути. Якщо приєднаєшся до них, то ти мені більше не дитя. Ти вже зрадила мої надії.

— Мамо!

— Мені байдуже до Персі. Якщо він пристав на бік римлян, нехай згине. Убий його. Убий усіх римлян. Знайди Знак, віднайди його джерело. Стань свідком того, як мене зганьбили римляни, і помстися.

— Афіна — не богиня помсти. — Нігті Аннабет уп’ялися в долоні. Срібна монета, здавалось, нагрівалася в її руці. — Персі для мене — все.

— А для мене все — це помста, — гаркнула богиня. — Хто з нас мудріший?

— З тобою щось не так. Що сталося?

— Рим стався! — гірко промовила богиня. — Подивись, що вони зі мною зробили, перетворивши на римлянку. Хочуть, щоб я була їхньою богинею? То нехай відчують усе зло, що самі вчинили. Убий їх, дитя!

— Ні!

— Тоді ти — порожнє місце. — Богиня відвернулась до мапи. Її вираз обличчя пом’якшав, погляд став розгубленим та незосередженим. — Якщо я знайду маршрут... шлях додому, тоді, можливо... Хоча, ні. Помстись за мене, або забирайся! Ти мені не дитина.

В очах Аннабет закололо. У голові зринули тисячі жахливих речей, що їй кортіло сказати, але вона не змогла нічого промовити. Замість цього Аннабет розвернулась і втекла.

Вона пробувала викинути срібну монету, але та просто з являлася знову в кишені, так само як Аназклузмос у Персі. На жаль, у драхми Аннабет не було чарівних здібностей — принаймні нічого корисного. Через неї Аннабет тільки почали снитися кошмари. Вона намагалася, проте позбутися монети не вдавалося.

Тепер, сидячи у своїй каюті на «Арго II», Аннабет відчувала, як монета в її кишені нагрівається. Дівчина сердито поглянула на модель Парфенона на екрані комп’ютера й подумала про суперечку з Афіною. Фрази, почуті за останні кілька днів, завирували в голові: «Талановита подруга, готова приймати гостей». «Ніхто не поверне цю статую». «Мудрості доньку самотній шлях чекає».

Вона нарешті зрозуміла значення всіх цих слів. Воно лякало її до смерті. «Будь ласка, нехай я помиляюсь!» — заблагала богів Аннабет.

Стук у двері змусив її підскочити.

Вона сподівалась, що це Персі, але натомість з-за дверей визирнула голова Френка Чжана.

— Е-е, перепрошую, — промовив він. — Можна мені...

Його поява так перелякала дівчину, що минуло кілька секунд, перш ніж вона зрозуміла, що він хоче зайти.

— Авжеж, — промовила вона. — Так.

Френк зайшов усередину й подивився навколо. Хоч дивитись тут було мало на що. На письмовому столі лежали щоденник з ручкою. Поряд із ними стояли стоси книжок та світлина з татом: здійнявши великий палець угору, він усміхався в кабіні свого «Сопвіч-кемела»[6]. Аннабет подобалась ця світлина. Вона нагадувала їй про те, як тато обстріляв з кулемета цілу армію чудовиськ, тільки щоб захистити її. Це найкращий подарунок, на який може сподіватися дівчинка. Тієї миті тато став для неї ближчим, ніж будь-коли.

На стіні на гачку висіла бейсболка «Нью-Йорк Янкіз» — найцінніший подарунок від мами. Колись її власник міг стати невидимим, але після суперечки з Афіною бейсболка втратила чари. Аннабет не знала навіщо, але вперто вирішила взяти її із собою в похід.

Дівчина щоранку надягала її, сподіваючись, що та знову запрацює. Поки що бейсболка тільки була згадкою про, гнів матері.

Більше нічого в каюті не було. Аннабет стежила за тим, щоб тут було прибрано і просто — це допомагало думати. В Аннабет, так само як і в більшості напівбогів, було СПАУ, хоч Персі й відмовлявся в це вірити через те, що в неї завжди були відмінні оцінки. Коли В 11 особистий простір потрапляло забагато речей, їй ніколи не вдавалося зосередитись.

— Френку, — наважилась Аннабет. — Чим можу допомогти?

З-поміж усіх підлітків на кораблі, Френка вона очікувала побачити у своїй каюті найменше. Коли