Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

– Це справді необхідно? – уточнила я у ректора. 

– Так, – коротко відповів він. – Багато речей не бери, якщо щось знадобиться — купимо в місті. Нам треба поспішати, чекаю на тебе за десять хвилин у вестибюлі. 

Я кулею кинулася в кімнату, гарячково міркуючи, що треба взяти з собою. За шість хвилин я вже була у вестибюлі, стискаючи сумку в руках і щомиті визираючи в коридор в очікуванні ректора.

Він з’явився рівно в призначений час і виглядав настільки незвично, що я не одразу його впізнала. На ньому було строге чорне пальто до колін з відкладним коміром, обрамленим коротким, наче плюшевим, хутром. Волосся було зачесане назад і зібране в низький хвіст. Від звичного образу, який я знала, залишилися лише темні високі черевики на шнурівці. В руці він тримав невеликий дорожній саквояж. Він помітив, що я дивлюся на нього з подивом, і здивовано запитав: 

– Щось не так!?

 – Все гаразд, – я не одразу знайшла, що відповісти. – Ви виглядаєте… незвично. 

Незвично – це я ще м’яко сказала. Він був красивий дикою хижою красою, що заворожувала. По спині пробігли мурашки, і я відчула, як червонію.

 – Настільки незвично, що в тебе очі на лоб полізли? – підколов він мене. – Готова? Ходімо. Чим раніше поїдемо, тим краще. 

Ми вийшли на вулицю і сіли в екіпаж, що вже чекав. Усередині було тепло від розігрітого двигуна, і я стягнула з рук рукавички. 

До міста дісталися дивовижно швидко. Залишивши екіпаж біля міської пошти, ректор потягнув мене за руку: 

– Треба пройти пішки, тут недалеко.

 Після кількох поворотів праворуч, а потім ліворуч, ми опинилися в невеличкому тихому тупику. Тут стояла глуха тиша, під низькою аркою була ледь помітні дверцята, в яку ми й зайшли. Усередині було тісно: стояла невелика конторка, завалена всякою всячиною, на стінах впереміш висіли якісь картини — великі й маленькі, годинники всіляких форм і розмірів та якісь фотографії. 

Здавалося, ніби тут жив божевільний колекціонер, якому байдуже, що збирати. На дзвінок до нас вийшов літній чоловік у синьому робочому фартусі та таких самих нарукавниках. На носі криво сиділи окуляри в тріснутій оправі. 

– О, пане Дейлар, ласкаво просимо! – промовив він. – Ваше замовлення готове, одну хвилинку.

 Він зник у задній кімнаті та повернувся з невеликою коробочкою. 

– Артефакт працюватиме так, як я просив? – діловим тоном поцікавився ректор. 

– Авжеж, не сумнівайтеся! Треба лише завершити роботу – зробити його індивідуальним.

 Артефактор уважно подивився на мене, а потім звернувся до ректора: 

– Попрошу вашу супутницю пройти за мною.

 Я, палаючи від цікавості, пішла за чоловіком у кімнату. Він посадив мене на скрипкий дерев’яний стілець, наказав заплющити очі й вклав у мою руку щось невеличке й прохолодне. 

– А тепер, пані, не ворушіться, – сказав він. – Я зв’яжу вас з артефактом, потрібна повна тиша. 

Якийсь час нічого не відбувалося, лише артефактор щось бурмотів незнайомою мовою. Предмет у моїй руці почав стрімко нагріватися, і я рефлекторно сіпнулася. 

– Не кидайте! – гукнув чоловік. – Скоро все мине! Предмет майже палив, але пролунав легкий сплеск — і все закінчилося. 

– Готово, – скрипучим голосом мовив артефактор, забираючи річ з моєї руки. – Можете повертатися. 

Я розплющила очі й поглянула на долоню. Вона була червона, наче після морозу без рукавичок, але болю не було й слідів опіку теж. Ми повернулися до ректора.

 – Усе вдало? – поцікавився він. 

– Ви мене ображаєте, пане Дейлар, – холодно відповів чоловік. – Ви знаєте мою роботу .

 Прошу розплатитися. Раймонд Дейлар узяв у нього коробку з артефактом, вручив майстрові мішечок із монетами — і ми вийшли на вулицю.

 – Так швидко? – здивувалась я. – Я думала, що все затягнеться, й нам доведеться залишитися в місті. Покажете, що в коробці? 

– Увечері й покажу, – відповів він. – Тобі кортить повернутися в академію? Навіщо?

 Я була рада змінити середовище, от тільки під час останнього візиту до міста зустріла Джейсона. Тому спогади були не надто приємними.

 – Якщо ми зробили, що планували, то навіщо нам тут залишатися? 

– Можемо побути удвох і провести час без зайвих очей. Ти не хочеш залишитися в місті чи зі мною? – прямо запитав ректор, пильно дивлячись на мене. Десь у глибині його очей спалахували знайомі іскри. А отже — він щось замислив. 

– Чесно кажучи, мене це трохи непокоїть, – пробурмотіла я, намагаючись тримати себе в руках, щоб знову не залитися рум’янцем, як закохана першокурсниця. 

– Минулого разу, коли ми були у вашій квартирі, якось усе не склалося… Скажіть чесно, чого ви хочете? 

Він відповів пошепки: 

– А чого може хотіти чоловік від своєї нареченої?