Читати книгу - "Куджо"

— Можна мені поїхати? Мам, будь ласка, — попросив Тед. — Не залишай мене тут із Деббі.

«Справжнісінька мелодрама, — подумала Донна. — Мелодрама і нахабна провокація». Вона розкусила хитрість, або принаймні так їй здалося, але водночас не могла залишатися суворою… Частково тому, що й сама ризикувала розплакатися. Останнім часом здавалося, що на горизонті нависла хмара, готова в будь-яку мить пролитися дощем.

— Любий, ти ж знаєш, як поводився «пінто», коли ми поверталися з міста. Він може зламатися десь посеред того Чортового Запічка, і тоді нам доведеться йти пішки до чиєїсь хати і шукати телефон, а це може бути далеко.

— То й що? Я добре ходжу!

— Я знаю, але ти можеш злякатися.

Думаючи про істоту в шафі, Тед раптом щосили вигукнув:

— Я не злякаюся!

Його рука автоматично потяглася до відстовбурченої задньої кишені джинсів, де були заховані слова проти чудовиськ.

— Не кричи так, будь ласка. Це негарно звучить.

Він понизив голос.

— Я не злякаюся. Я просто хочу поїхати з тобою.

Донна безпорадно глянула на Теда, розуміючи, що краще слід зателефонувати Деббі Ґерінджер, відчуваючи, що чотирирічний син безсоромно нею маніпулює. І якщо вона піддасться, то не тому, що це правильне рішення. «Це схоже на ланцюгову реакцію, — безпомічно думала Донна. — Вона не знає впину і виводить з ладу механізми, про існування яких я навіть не підозрювала. О Боже, як би мені хотілося бути на Таїті».

Вона відкрила рота, збираючись вельми твердо й безапеляційно заявити, що зателефонує Деббі і коли він буде чемний, вони зможуть разом приготувати попкорн, а коли нечемний, то відразу ж після вечері піде спати — і на цьому крапка. Та вимовила зовсім інше:

— Добре, їдь зі мною. Та наш «пінто» може не витримати, і якщо це станеться, нам треба буде йти шукати чиюсь хату і викликати міське таксі. І коли ми будемо йти, я не хочу вислуховувати твоє скиглення, Теде Трентоне.

— Я не буду…

— Дозволь мені закінчити. Я не хочу, щоб ти скиглив і просив тебе понести, я цього робити не збираюся. Ми дійшли згоди?

— Так, так! Звичайно!

Тед підхопився з канапи, вмить забувши про горе.

— Ми їдемо зараз?

— Так, напевне. Або… Я придумала. Чому б мені спершу не приготувати нам перекусити? І налити в термоси молока.

— Щоб розкласти табір на всю ніч?

Тед раптом завагався.

— Ні, любий, — вона всміхнулась і легенько обійняла Теда. — Просто я так і не змогла додзвонитися до містера Кембера. Твій тато сказав, що, мабуть, це через те, що в гаражі немає телефону і він не знає, що я дзвонила. А його жінка й син могли кудись поїхати. Тож…

— Йому треба поставити телефон у гаражі, — зауважив Тед. — Він якийсь дурний.

— Тільки йому цього не кажи, — квапливо застерегла Донна. Тед похитав головою.

— У всякому разі, якщо нікого не буде вдома, думаю, ми б могли на нього зачекати, а тим часом трохи перекусити в машині або в них на ґанку.

Тед заплескав у долоні.

— Чудово! Чудово! А можна я візьму коробочку для обіду зі Снупі?

— Звичайно, — повністю здавшись, відповіла Донна.

Донна знайшла пачку печива з інжирним джемом і кілька сосисок «Слім Джим» (сама Донна вважала їх гидотою, але Тед завжди їх дуже любив). Вона загорнула у фольгу трохи зелених оливок і кілька шматочків огірка. Налила молока в термос Теда і до половини заповнила великий термос Віка — той, який він брав у походи з наметами.

Не знати чому, від погляду на їжу їй стало не по собі.

Її погляд упав на телефон, і вона подумала, чи не подзвонити Джо Кемберові ще раз. Та потім вирішила, що в цьому немає сенсу, раз вони вже все одно зібралися їхати. Потім подумала, що варто знову спитати Теда, чи не краще таки зателефонувати Деббі Ґерінджер. «Та що це з тобою? — здивувалася вона. — Тед же чітко і ясно висловився щодо цього».

Просто їй раптом стало недобре. Зовсім недобре. Це було щось невловиме і непіддатне для сприйняття. Донна роззирнулася по кухні, ніби очікуючи, що джерело її тривоги якось проявить себе. Не проявило.

— Мамо, їдемо?

— Так, — відповіла вона неуважно. На стіні коло холодильника висіла дошка для записок. Вона написала: «Ми з Тедом поїхали до Джо Кембера. З “пінто”. Скоро будемо».

— Ти готовий?

— Аякже, — він усміхнувся. — Мам, для кого записка?

— А, та, може, забіжить Джоанні, принесе малину, — непевно відповіла Донна. — Або Еллісон Мак-Кензі. Вона збиралася показати мені дещо з косметики «Емвей» і «Ейвон».

— А-а.

Донна скуйовдила йому волосся, і вони разом вийшли надвір. Спека вдарила їх, ніби замотаний у подушку молоток. «Рахітська машина ще, може, й не заведеться», — подумала Донна.

Але вона завелася.

Була п’ятнадцята сорок п’ять.

Вони їхали на південний схід магістраллю № 117 у напрямку Кленової дороги, яка починалася за п’ять миль від міста. «Пінто» поводився зразково, і якби не напади пирхання й трясучки дорогою з магазину, Донна б подумала, що зчинила бучу через дрібниці. Але напади трясучки таки були, тож Донна вела машину, пряма, як свічка, не перевищуючи сорока миль за годину і по можливості тримаючись у крайньому правому ряді, коли ззаду з’явилася машина. Рух на дорозі був інтенсивний. Літній приплив туристів і відпускників уже почався. У «пінто» не було кондиціонера, тож вони їхали, опустивши обидва вікна.

«Континенталь» із нью-йоркськими номерами, що тяг за собою гігантський трейлер із причепленими на даху двома мопедами, обігнав їх, зробивши сліпий поворот.

Водій тиснув на клаксон. Його дружина, огрядна жінка в дзеркальних сонячних окулярах, дивилася на Теда й Донну з величавим презирством.

— Щоб тебе! — заверещала Донна і вистромила середній палець. Товста леді швидко відвернулася. Тед дивився на матір трохи нервово. Вона всміхнулася. — Все в нормі, юначе. Рухаємося прекрасно. То просто заїжджі дурні.

— А-а, — обережно сказав Тед.

«Мене тільки послухати, — подумала Донна. — Справжня тобі янкі. Вік би мною пишався».

Вона всміхнулася до себе. Кожен житель Мейну розумів, що коли ти нетутешній, то аж до могили так і залишишся приїжджим. А на твоєму надгробку напишуть щось на зразок: «ГАРРІ ДЖОНС. КАСЛ-КОРНЕРС, МЕЙН (походить