Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

- Боже! Боже! Ви що? Що ви робите? - кричить Параска. - Що ви робите? Боже! Боженьку! Не треба! Не закопуйте!

Вона заливається слізьми, впавши на коліна біля ями, яку закидують ґрунтом.

- Встань, Парасю. Встань, - вмовляє її чоловік, - Її не вернеш.

- Не вернеш? Як не вернеш? - піднімається. - А ти хоча б сльозу зронив! Це ж твоя дочка! Це твою дочку, - показує рукою на яму, - там закопують! А тобі байдуже? На твоєму обличчі ні сльозинки. Це ніби не в тебе померла дочка?

- Не треба, Парасю, - мовляє спокійно Євген. - Мені теж боляче так, як і тобі.

- Тобі боляче? - витираючи сльози. - Яке тобі боляче? Ти, мабуть, і радий, що вона померла? Не треба буде гроші за навчання платити і на весілля витрачати!

Вона обертається до людей і промовляє до них так жалібно, ніби чекаючи, що вони повернуть їй дочку:

- Люди! Людоньки! Ви бачите, що то діється? Кінець світу! Кінець світу прийшов!

- Парасю, не роби з себе посміховище, - говорить Євген.

Жінка обертається до нього з таким холодним поглядом, мов це він винний у смерті дочки і, ніби збираючись його роздерти від злості.

- Ти що, Євгене? Ти отямся! - трясучи його. - Досить уже в собі біль ховати. Твою дочку ховають, а ти думаєш, що люди скажуть! Скажуть те саме, що й ти: "Парасю, перестань плакати. Її уже не вернеш".

Парасине обличчя блідне, починає морщитись від гарячих сліз, що супроводжуються завиванням. До неї підходить її мати і прихиляє до себе.

- Поплач, Парасю, поплач. Може, трішки легше стане.

- Ой, не стане, мамо, не стане! Уже ніколи не стане.

Люди усі стоять, очікуючи розв'язки, хтось і перешіптується, а хтось і собі заливається слізьми. Таке побачене не може не зачіпити серця, не може не встривожити душу.

- Ой, людоньки! Що це діється?

- Молоду дівчину таку і - в могилу.

- Єдину дитину мали. І тепер на старість вони не матимуть ніякої втіхи.

- Ото, значить, ідем до лікарні лічитися, а тебе звідти у труні виносять.

- Нема чого туди ходити!

- Ой, я тепер туди нізащо не піду, хоч мотузкою будуть тягти, а я не піду. Краще вже собі спокійно у своїй хаті померти, коло рідних дітей.

- Оце так горе Євгенові і Парасці на голову звалилося! Мати однісіньку дитину і ту поховати!

- Це страшне!

- Це, справді, кінець світу, як Параска казала.

- У двохтисячному році ми всі помремо.

- Так, так! У Біблії пише, що кінець світу прийде знову, от він потроху наближається.

- Я тепер до церкви ледь не щодня ходжу.

- Думаєш свої гріхи замолити?

- Може і замолю? Хто його знає?

- Та не буде ніякого кінця світу! Що ви у це вірите? - встряває у розмову якийсь чоловік. - Це все брехня, а ви у неї вірите. Поналякували вас цим, щоб у покорі тримати.

- Ніхто нас не лякав.

- Як не лякав? А чого в церкву стали ходити щодня?

- В церкву ніколи не пізно ходити.

- Правильно! А ти, як не віриш, то не мішай іншим, праведним людям вірити в те, що вони хочуть!

- Ой, ще мені праведні люди знайшлись! Мій цап є і то більший віруючий!

- А ти подивись на себе! Ти ... хамлюга!

- Це я хамлюга?

- Та не ми ж?

- Ей! - махнувши рукою, відвертається від них. - Що від баб візьмеш? Правду кажуть: "Не спор з бабами, а то вони з мухи слона зроблять!"

Надвечір звіялися вітри, немов протестуючи проти цієї несправедливості.

- Була в діда коза, а у баби... - мугикає собі під ніс Євген, тримаючись за пляшку горілки. - Що ж у баби було? - розмірковує, почіхуючи потилицю. - Ага, згадав! Була в діда коза, а у баби дочка. Гарнесенька була... Вже свати до хати йшли, та не схотіли взяти, бо вся дівка в черв'яках стояла серед хати.

- Боже! Євгене! Побійся Бога! Ти що таке співаєш?

- А чого мені Бога боятися? Я нікого не боюся. А на Бога я плюю.

- Євгене, не гніви Господа!

- Плюю! - піднімаючи голос. - Плюю я на твого Бога! Чуєш - плюю!

Підходить Євген до ікони святої і плює на неї. Параска підбігає до нього і заслоняє ікону собою.

- Ану, відійди. Парасю, прошу тебе, відійди. Не зли мого єства.

- Якби ти пам'ятав про своє єство, то б не напився до чортиків і не плював на ікону.

- А що ж мені тоді робити, коли... коли усередині порожнеча?

- Мені теж, Євгене, болить, але я тримаюся, я не... - плаче Параска, - я не напиваюся, як ти.

- А ти - це не я. Не всім суджено пити, не всім радіти і не всім вмирати у молодому віці.