Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

— Це велика соціальна проблема, — мовив Бальф Юбанк, якого вважали літературним лідером сторіччя, хоча жодна книжка цього автора не розійшлася накладом понад три тисячі примірників. — На мою думку, законопроект «Про зрівнювання можливостей» у контексті літератури розв’язав би цю проблему.

— А чи схвалюєте ви цей законопроект стосовно промисловості? Бо я навіть не знаю, як до цього ставитися.

— Звісно ж, схвалюю. Наша культура занурилася в болото матеріалізму. В гонитві за матеріальними благами і технологічними витребеньками люди втратили духовні орієнтири, занадто узалежнилися від комфорту. Але якщо ми знову навчимо їх долати скруту, вони повернуться до шляхетнішого життя. Тому ми повинні покласти край індивідуальній жадобі.

— Я ніколи не сприймала цієї проблеми під таким кутом, — знічено промовила жінка.

— Ральфе, а як ви збираєтеся притягти законопроект «Про урівнювання можливостей» до літератури? — всміхнувся Морт Лідді. — Це щось новеньке.

— Мене звати Бальф, — обурено буркнув Юбанк. — До того ж, ідея справді нова, бо належить мені.

— Добре, добре, я не хочу сваритися. Просто запитав, — Морт Лідді знову всміхнувся. Нервовий усміх майже не сходив із обличчя цього композитора, який створював старомодну музику для кіно і авангардові симфонії для поодиноких шанувальників.

— Усе максимально просто, — пояснював Бальф Юбанк. — Потрібен закон, що обмежуватиме продажі будь-якої книжки до десяти тисяч примірників. Це відкриє літературний ринок для нових талантів, свіжих ідей та некомерційної літератури. Якщо заборонити людям розкуповувати мільйонні наклади всілякого мотлоху, вони хоч-не-хоч купуватимуть якісніші книжки.

— Щось у цьому є, — промовив Морт Лідді. — Але чи не позначиться це на письменницьких банківських рахунках?

— Тим краще. Дозволяти писати слід лише тим, хто не має корисливих мотивів.

— Але ж, містере Юбанк, — знову не втрималася дівчина в білій сукні, — а що як книжку захочуть придбати більш як десять тисяч людей?

— Десяти тисяч читачів достатньо для будь-якої книжки.

— Я зовсім не про це. Я про те… А що, як вони захочуть?

— Це інша тема.

— Але якщо твір має цікавий сюжет…

— Сюжет — це примітивна вульгарність у літературі, — презирливо кинув Бальф Юбанк.

Доктор Прітчетт, йдучи через кімнату до бару, зупинився, щоб докинути:

— Саме так. Так само як логіка — примітивна вульгарність у філософії.

— Так само, як мелодія — це примітивна вульгарність у музиці, — вставив Морт Лідді.

— Про що сперечаєтеся? — зблиснула діамантами Ліліан Ріарден.

— Ліліан, янголе мій, — промуркотів Бальф Юбанк, — чи я казав, що присвячую тобі новий роман?

— Справді? Дякую, любий.

— А як називатиметься ваш новий роман? — поцікавилася багата жінка.

— «Серце молочаря».

— Про що він?

— Про зневіру.

— Але, містере Юбанк, — не вгавала дівчина у білій сукні, страшенно шаріючи, — якщо скрізь сама лише зневіра, то задля чого жити?

— Заради братньої любові, — похмуро відповів Бальф Юбанк.

Бертрам Скаддер обперся на шинквас. Здавалося, що його довге, тонке обличчя зменшується, вгинаючись усередину, за винятком очних яблук і рота, що виступають трьома м’якими м’ячиками. Скаддер обіймав посаду головного редактора в журналі «Майбутнє» і нещодавно надрукував там статтю про Генка Ріардена, що називалася «Восьминіг».

Скаддер мовчки простягнув барменові спорожнілий бокал. Коли йому повернули повний, він ковтнув, але помітив, що поруч стоїть Філіп Ріарден, у якого теж закінчилася випивка. Поворухнувши великим пальцем, дав знак бармену поновити. Скаддер вирішив не помічати порожнього келиха Бетті Поп, яка стояла з іншого боку від Філіпа.

— Послухай, приятелю, — Бертрам Скаддер намагався сфокусувати очні яблука у напрямку Філіпа, — подобається тобі чи ні, але законопроект про зрівняння можливостей — це неабиякий поступ.

— Містере Скаддер, а з чого ви взяли, що мені він має не подобатися? — ввічливо запитав Філіп.

— Це буде болісне впровадження. Довга рука суспільства дещо уріже перелік цих шедеврів, — він показав рукою на бар.

— Чому ви думаєте, що я заперечуватиму?

— А хіба ні? — без ентузіазму запитав Бертрам Скаддер.

— Не буду! — гаряче запевнив Філіп. — Я завжди ставив суспільне благо вище особистого, жертвував свій час та гроші «Друзям глобального прогресу», які йдуть хрестовим походом за законопроект про зрівняння можливостей. Я вважаю кричущо несправедливим, що одна людина отримує всі шанси, не залишаючи нічого іншим.

Бертрам Скаддер замислено, хоча й дещо знуджено, поглянув на Філіпа і мовив:

— Що ж, це дуже мило з твого боку.

— Містере Скаддер, деякі люди вельми серйозно ставляться до принципів моралі, — гордовито сказав Філіп.

— Філіпе, про що це він говорить? — протягнула Бетті Поп. — Хіба ми знаємо бодай когось, хто володає більше ніж одним бізнесом?

— Ой, та не меліть дурниць! — сприкрено відрізав Бертрам Скаддер.

— Не розумію, звідки стільки галасу через якийсь нещасний законопроект «Про урівнювання можливостей»? — агресивно мовила Бетті Поп тоном економічного експерта. — Чому він так не подобається бізнесменам? Це ж на їхню користь. Якщо всі навколо — бідні, підприємцям нікому збувати свої товари. Але якщо вони не будуть егоїстами і поділяться своєю накопиченою власністю, то всі матимуть шанс завдяки наполегливій праці виробити ще більше товарів.

— Я взагалі не розумію, навіщо враховувати інтереси промисловців, — промовив Скаддер. — Коли є маса знедолених людей і водночас купа доступних товарів, лише цілковитий бовдур розраховуватиме на те, що людей зупинить така непевна річ, як майнові права. Право на власність — це чистісінький забобон. Людина має якусь власність лише завдяки милості тих, хто ще не встиг її захопити. І народ може зрозуміти це будь-якої миті. А якщо так, то чому б не взятися до справи?

– І таки візьметься, — долучився до розмови Клод Слеґенгоп. — Народові це ох як знадобиться. Він має потреби і це — єдине виправдання. Якщо народові чогось бракує, то спершу бере своє, а вже потім обговорює це надбання.

Клод Слеґенгоп непомітно наблизився до них, протиснувся між Філіпом та Скаддером, ненав’язливо посунувши редактора.

Слеґенгоп не був ані високий, ані занадто важкий. Цей квадратний опецьок зі зламаним носом був провідником «Друзів глобального прогресу», а точніше, — їхнім президентом.

— Голод не тітка, — вів далі Клод Слеґенгоп. — Ідеї — це лише повітря, а порожній шлунок — матеріальний факт. У всіх своїх промовах я кажу, що жодні розмови не мають сенсу. Суспільство страждає від браку можливостей для бізнесу, тому ми маємо право скористатися можливостями, які вже існують. Закони мають працювати на благо суспільства.

— Він же не копав цю руду власноруч! — раптом пронизливо верескнув Філіп. — На нього кайлували сотні робітників. Вони це зробили. То чому ж він так собою пишається?

Обидва чоловіки подивилися на нього — Скаддер, здивовано піднявши брову, Слеґенгоп — безсторонньо.

— Мати Божа! — наче щось згадавши, протягнула Бетті Поп.

Генк Ріарден стояв у затінку ніші в протилежному кінці вітальні. Він сподівався вихопити для себе кілька хвилин перепочинку.

Він щойно втік від дами середнього віку, яка люб’язно вирішила поділитися з ним досвідом парапсихологічних експериментів. Генк дивився у вікно. Вдалечині звично палахкотіла червона заграва «Сталі Ріардена». Він полегшено дозволив собі довгий погляд убік заводу.

Ріарден