Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

Яшко заверещав так, що, по-моєму, і в Ожині могли почути. Ратички терзали солом’яну підстилку. Нараз крик урвався, перейшов на хрипіння. Я й оком не встиг змигнути — під лівою передньою гомілкою кабанчика, що лежав на боці, стирчала дерев’яна колодочка ножа. Климар, притримуючи Яшка, що бився й харчав, крякнув і повернув лезо. Тоді, пустивши ножа, потягнувся рукою й ухопив відро. Ратички все сіпалися, але дедалі слабше й слабше. Колій спритно підставив відро, підняв трохи гомілку, висмикнув ножа, і з дірки вдарив важкий червоний струмінь. Жодна краплина не впала па підстилку.

Пес за дверима аж задихався від збудження. Яшко вже затих, тепер хрипів пес. Климар повертав Яшка так, що кров неослабним струменем цебеніла у відро. Дзюркотіння рідини, що била в жерсть, перейшла на булькання: відро наповнювалося. Тепер я теж відчув, як і Буркан, запах крові. Кров тварини пахне так само, як і людська кров.

Климар підморгнув мені. Коли він підвівся з відром руці, рана більше не кровоточила. Він був великий майстер щодо забою, той Климар. Можна сказати, талант… Він узяв алюмінієву кварту, призначення якої досі було мені незрозуміле, і зачерпнув гарячої, густої крові.

— Така звичка, — пояснив він мені.— Від крові сили багато прибував. У ній суцільна сила. Навіть дітям суху кров дають! «Матоген» називається!

Він спорожнив кварту великими ковтками. Я бачив, як здригається й надимається його шия. Кров наче кулями скочувалася в його нутро черев горлянку, розтягуючи її. «Гаразд, пий, Климарю. Зміцнюй здоров’я».

— Звичайно, нема в мені тієї сили, що раніше, — подружньому, довірливо сказав він басом. — Не хвалитимусь, нема. Я, було колись, вісімнадцять пудів па другий поверх виніс. Побився об заклад… Вип’єш? — спитав він і простягнув кварту.

Я заперечливо похитав головою. Я не міг бачити крові.

— А даремно, — сказав колій. — Од цього велика сила на дівчат. Велика злість, а їм це до вподоби… Я вже знаю…

Схоже на те, що він надумав давати мені уроки статевого виховання. Розбирався. Аякже, він був один із тих, хто тримав Ніну Семеренкову. Чи не йому в руку вчепилася зубами Антоніна? То щастя, що Горілий вмилостивився, не віддав Климареві молодшу. Незважаючи па теплі густі пахощі хліва з його стійлами, на важкий земляний дух крові, ледь чутний аромат скошеної конюшини й досі пробивався з коміра шинелі до мого обличчя. Аромат довіри і слабкості.

— Тобі це зараз треба! — він зигигикав. — Тепер від сватання до весілля не чекають: війна! Можна не встигнути!

Збуджений горілкою, убивством, запахом крові, усвідомленням своєї сили й спритності, він, здається, став вважати мене за свого. МГ був недалечко. Мої пальці самі тяглися…

Я одвернувся. Треба було перечекати кілька секунд і вгамуватись. Не слід розпускати себе.

— Ну, добре, — сказав Климар. — Там десь у баби свіжа соломка… Піду…

Я вийшов із хліва слідом за ним. Пес лизнув мені чобіт — мабуть, на нього потрапили дрібні бризки крові. Я дивився на двері хати, що зачинилися за Климарем, — не хотів і на мить упускати його з очей. Хтось смикнув мене ззаду за шинель.

— Дядьку Іване, — почувся тихий голос. — Не чуєте, чи що?

Я вмить обернувся й побачив старшого з «гвардії» Попеленка, босоногого Василька. Він немов із-під землі виріс, Василько Сопливий. Коли вже у селі хлопця звуть сопливим, то можна бути певним, що він таки дуже цим вирізняється. А втім, очі у нього, як і в усіх попеленківських, були хитрі й тямовиті і підкрадатися він умів, як тхореня.

— Вас тато до себе кличуть, — сказав він. — Я все чекав, поки той піде.

— Ну, що там?

— Ой, тато підранений приїхали… Ой, біда! — прогугнявив Василько.

І шморгнув носом. Я дав йому хусточку до носа.

— Утерся? Тепер кажи ясно і чітко: куди повіялась Варвара після того, як пішла від нас, від Климаря?

— Нікуди. До своєї хати пішла.

— І до неї ніхто не заходив?

— Ні… Ніхто!

— Гаразд. Пильнуй!

Він кивнув. І зразу ж, одвернувшись, застосував два пальці, дуже зграбно приставивши їх до носа. Хусточку — «утирачку» малий Попеленко вирішив приберегти.

Я вскочив до Попеленка в хату так, що мало не збив його мовчазну худу жінку.

— Ну, що з ним?

Вона похмуро показала на піл. Там лежав Попеленко. Обличчя йому було подряпане. Груди й руки забинтовані товстим шаром якогось ганчір’я. «Яструбок» глянув на мене очима конаючого.

— Ану, покажи лишень!

Передусім я розмотав ганчір’я. Невміла перев’язка може бути так само згубна, як і відсутність будь-якої першої допомоги. Матерії на Попеленкові було понамотувано стільки, що вона увібрала б усі його соки, коли б перебило яку-небудь артерію. Під охкання «яструбка» я відкрив рану. Куля пройшла поміж рукою і грудьми, трохи зрізавши шкіру на передпліччі. На ранці виступили світлі крапельки лімфи.

— Чого ти стогнеш? — спитав я Попеленка. — Таких поранених фронтовий санінструктор посилає танки підбивати. У них люті більше!

— Так мені ж не видно, а воно болить, — сказав Попеленко. — Може, там чимала шкода?

— Ти до Ожина не доїхав?

Він заперечливо похитав головою.

— Так стріляють же, товаришу Капелюх!

Увесь сонливий гурт збився у протилежному кутку хати, перелякано прислухаючись до мого голосу. Тільки Попеленчиха зберігала цілковитий спокій. Вона, як звичайно при гостях, стояла коло дверей, схрестивши руки на грудях. До всього, чим займалися чоловіки, в тому числі й стрільби, вона ставилася з презирством. Її діло, її творіння, що збилося в кутку компактною окатою масою, було незмірно важливіше за всі інші заняття.

— Попеленко! — гаркнув я. — Станьте як годиться й доповідайте про виконання завдання! Без усяких галушок, та забудьте про свою подряпину!

Він зразу ж устав. Начальницький тон завжди справляв на Попеленка враження.

— Товаришу Капелюх, доповідаю: на Ожинському шляху був сильно обстріляний бандюгами…

Тут він замовк, щоб набрати повітря в легені. Дітлахи принишкли в кутку — потерпали за батька.

— Далі!

— Що ж далі? Б’ють попереду, з двох автоматів… Ляснула куля, чую, тепло під пахвою стало. Влучили, вражі сини!.. А кулі чвиркають понад вухами, мов ті пташки. Я тільки й устиг з коня зіскочити та мерщій додому назад, пішки.

— Чого ж пішки?

— Аякже? Вони ж бо чули, що я на коні, та й смалять горою в потемках!