Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

— Теж пригнувшись?

— І чого ви ото кепкуєте, товаришу Капелюх? Коли б я не зіскочив із сідла, збили б, не повернувся б додому!

У кутку схвально забубоніли. Батькова винахідливість і його прагнення за будь-якої ситуації повернути додому викликали вдоволення. Мій насмішкуватий тон попеленята явно осуджували.

— А ти хоч намагався прорватися, Попеленко?

Він закліпав очима.

— Таж сильно стріляють, товаришу Капелюх! Убили б, як дурного зайця!

Ну що я міг сказати? На фронті з ним була б крута розмова. Поворот «кругом» — і до штрафного… А тут на мене зорили численні його нащадки. Як отакій юрмі залишитися без годувальника? Важка все-таки штука — воювати в тилу. Зовсім інший підхід…

— Дуже ж таки сильно б’ють із автоматів, — повторив Попеленко, виправдуючись. — Коли б хоч трохи тихше стріляли! Правду ви казали, товаришу Капелюх, що нас блоковано. Мов у воду дивилися!

Це вже він улещував мене.

— Гаразд. Нічого на горілі коржі олію підливати…

Я сів на лаві.

Що ж робити? Арештувати все-таки Климаря? Ні, я ще раз пересвідчився, стежачи за ним, що це битий жак. Ми з Попеленком нічого від нього не доб’ємося. Климаря не можна чіпати. Єдиний шлях — зробити так, щоб він не міг покинути села й доповісти Горілому про наслідки звідів. Щоб він використав для зв’язку своїх спільників у Глухарці. Я не сумнівався, що до цього була причетна Варвара. Якби ми могли застукати її на гарячому, вона розповіла б значно більше, ніж Климар.

На щастя, він, Климар, дудлить горілку по-справжньому. «Нервозними» пальцями грає майстерно, як актор, але його пристрасть до самогонки невдавана. Можна вдавати із себе п’яного, але не алкоголіка.

— Попеленко! — сказав я. — Треба затримати Климаря в селі. — Хочеш — пий із ним укупі без просипу, хочеш — клич колоти власного кабанця, а Климаря затримай!.. Хоч із цим завданням ти впораєшся?

— Гм… — замислився Попеленко. — Мого кабана ніяк не можна. Рано. Морозів нема. Чим же я годуватиму сім’ю?

Він потер короткопалою долонею обличчя: думав. Під дією грубої, мов тертушка, долоні ніс його став як буряк. І раптом Попеленкове обличчя освітила лукава усмішка.

— Товаришу Капелюх! А можна, я умовлю Кривендиху кабана зарізати? У неї ж син Валерик з флоту прийшов. Герой кримських боїв! Хай вона покличе Климаря, я її вмовлю. Яка вам різниця політично, чий кабан?

В кутку схвально загаласували. Для малих Попеленків це була справжня наука селянської розсудливості. Навіть на обличчі в сухої, мов жердина, Попеленчихи з’явилось щось схоже на цікавість до чоловікової особи.

— Добре, умовляй, — сказав я.

— З очей не спущу Климаря й Варвару, — зрадів «яструбок». — І старшого, Василька, призначу… Він хоч і придуркуватий на вигляд, але дуже кмітливий… Математик!

Василько сором’язливо шморгнув носом. Решта пополенят зашваркотіла. Усе влаштовувалося якнайкраще. Тато й сам уцілів, і кабанця врятував.

3.

Морячка ми застали у дворі. Він ходив уздовж тину й перевіряв, чи добре він тримається, — злегка похитував кілки мускулястою, у синіх плямах наколок, рукою. Одне слово, займався інспекційною діяльністю.

Тин, звичайно, нічого було розхитувати, було й так видно, що він ось-ось повалиться. Але для того щоб узятися до діла, морячкові довелося б зняти гарну напрасовану форму і вдягнути ватянку. А тим часом на вулиці зібралися глухарчани, видивлялися на Валерика. Цілком зрозуміло, розлучатися з формою не хотілося, тож морячок і походжав у подвір’ї, розхитував кілочки. Кривендиха стояла коло дверей мазанки й аж світилася щастям.

Ох, і гарний був невисокий вилицюватий морячок Валерик! Ходив він по-особливому, по-морському, вихляючи стегнами, блискав нікелевою фіксою в роті, блискав медалями на чорній фланелівці, що туго обтягувала випуклі груди, блискав старанно начищеною флотською бляхою, під якою вгадувалася бойова свинцева підкладка; кльоші розходилися до землі дзвонами, тільняшка в трикутному вирізі фланелівки синіла морськими брижами, а комірець майорів на вітрі, як прапор…

Ми з Попеленком перезирнулися. Атож, флот є флот, піхота за ним не вженеться.

Валерик подав міцну невелику долоню і тричі труснув мою руку — так ведеться на флоті, чи що?

— Вітаю міліцію від імені славного Чорноморського флоту, — сказав він. — Пам’ятаючи дружбу юних літ, тим більше щиро вітаю. Як іде боротьба з політичними виродками, бандерівцями?

Красиво говорив морячок! Дружби юних літ я не пам’ятав, ми з ним не раз билися на городах, але все одно Валерик викликав захоплення.

— Привіт, флот, — озвався я. — Боремося помаленьку… на своїй ділянці. Ти чого приїхав — поранений?

— Ні. На три дні. Нагородили короткотерміновою відпусткою за героїчне визволення Ізмаїла, — скромно відповів морячок. — Наш взвод десантників перший висадився з «Малого мисливця». Нас тільки троє лишилося… Нічого особливого… Давно в тилу?

— Давненько…

Тут встряв у розмову Попеленко, легенько відсторонивши мене. Він прийшов сюди не задля участі в мирній розмові представників двох родів військ. У нього було важливе завдання.

— У Глухарці дуже чекали, чи не прибуде хто з флоту, — почав «яструбок». — Це ж не просто на флоті служити. Не вареника з’їсти… — Він говорив голосно, намагаючись, щоб його добре чула Кривендиха. — Флот — це що? Візьміть, наприклад, «Аврора», так? «Варяг»… броненосець «Потемкин»… «Червона Україна»… То ж вам не жук наплакав! Флот!

Валерик крякнув, ще більше підбадьорився і глянув на вулицю. З-за всіх тинів на нього дивилися глухарчани.

— Це ж свято! — провадив далі Попеленко. — Еге ж, матусю? — звернувся він до Кривендихи. — У кого ще син мав отакий геройський вигляд? Ізмаїл узяв!.. Орел!..

— Оце вже зайве! — потупився Валерик.

Але Кривендиха від таких сердечних слів навіть сплакнула.

— Треба справити гулянку! — Попеленко, запалившись, змахнув кулаком. — На все село! Щоб ото показати, що таке наш радянський флот. Невже ж отак, на дурничку, зустрінемо й проведемо чорноморця?

— А що, мамо? — спитав Валерик. Очі йому заблищали. — Як ви думаєте, га?

Його можна було зрозуміти, морячка. Мабуть, давно мріяв про день, коли він отак, у новенькій, напрасованій формі пройде вздовж тину, а рідне село дивитиметься на нього. Дочекався-таки. Витяг виграшний лотерейний білетик.

— Та як же це? — стрепенулася Кривендиха. — Це ж не жарт. Не кицьку нагодувати!

— А що, мамо! — настирливіше повторив Валерик. — Культурно вийде!

— Ну, дивіться, — знизав плечима Попеленко і послабив натиск, зрозумівши, що сірник потрапив у суху солому. — Справа, звичайно, хазяйська. Це я до того, що у нас в селі колій, Климар. Його можна було б умовити. Я підкажу як… Воно, звичайно, дивіться самі… Моя хата в краю. Я просто бачу — люди дуже цікавляться флотом. Виявляють пошану…

— А що, мамо? — сказав Валерик. —