Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

Багато днів, тижнів, місяців поспіль Біллі Кербі працював з притаманним йому завзяттям, і наслідки його діяльності були приголомшливі. Та ось сокира замовкала, Біллі на всю силу своєї горлянки починав підганяти терплячих волів, і крики ці гриміли в горах, наче хто дзвонив на сполох. В тихі літні вечори їх було чути за цілу милю, на протилежному схилі темплтонської долини, а там їх підхоплювала луна, й останні відлунки губилися поміж далеких скель, що нависали над озером. Склавши колоди на купи швидко і вправно, мов який Геркулес, Біллі збирав інструмент, підпалював звалений ліс і йшов собі у відблисках полум'я, наче переможець, що, захопивши вороже місто, спалює його, щоб завершити свій тріумф. Потім знову тривалий час лісоруб тинявся по шинках, розважаючись перегонами, півнячими боями й такими змаганнями, як те, що про нього мова.

Між ним і Шкіряною Панчохою здавен точилася суперечка за славу першого стрільця. Натті мав більший досвід, але міцні нерви й точне око лісоруба урівнювали шанси. Досі, однак, суперництво те зводилося лише до похвалянь мисливськими успіхами, а тепер обидва вперше зустрічалися в одному змаганні.

Коли Натті з товаришами з'явився на стрільбищі, Біллі Кербі усе ще торгувався з негром за його найкращу індичку. Нарешті зійшлися на шилінгу за постріл. Птицю вже прив'язали до пенька; майже все її тіло було сховане в снігу, видніла тільки довга шия та червона голівка. Домовленість була така: якщо куля потрапить в тулуб, прихований снігом, індичка лишається її власникові; якщо ж куля зачепить бодай одну пір'їнку на шиї чи голові, трофей належатиме щасливому стрільцеві.

Коли Елізабет з Річардом наблизились до галасливого гурту, негр, що сидів на снігу неподалік од своєї улюбленої індички, саме кінчив оголошувати умови.

Веселі вигуки й сміх стихли з появою несподіваних гостей, але щира цікавість і привітна усмішка дівчини швидко розвіяли ніяковість, хоч надалі молодь уже стереглася лаятись чи надто гарячкувати.

— З дороги, хлопці! — гукнув лісоруб, лаштуючися стріляти. — Тікайте, шибеники, а то застрелю! Гей, Браме, забирайся від своєї індички!

— Зачекайте! — вигукнув молодий мисливець. — Я теж хочу взяти участь у змаганні. Браме, ось шилінг за постріл.

— Можете хотіти скільки вам завгодно, — насмішкувато відповів Кербі, — але якщо моя куля зачепить хоч пір'їнку, пропав ваш постріл! Чи, може, ваша кишеня так натоптана грішми, що ви можете платити за постріл, якого й не буде?

— Чого це ви лічите гроші в чужій кишені? — обурився юнак. — Бери шилінг, Браме, я стрілятиму.

— Даремно дратуєшся, хлопче, — зауважив лісоруб, спокійно приладжуючи кремінь. — Кажуть, у тебе плече продірявлене, то Брам міг би по справедливості взяти з тебе півціни. Не всяк поцілить у цю пташку, якщо я навіть і схиблю, а робити цього я не збираюсь.

— Не похваляйся, Біллі Кербі, — мовив Натті, встромляючи рушницю прикладом у сніг і спираючись на неї. — Ти маєш право на один постріл, і якщо цей юнак не поцілить, — у чому не буде нічого дивного, бо він поранений, — то знайдеться ще одна добра рушниця й досвідчене око.

— А, це й ти тут, Шкіряна Панчохо? — вигукнув його невгамовний суперник. — Ну що ж, позмагаємося — чесна гра дорожча золота. Але перший постріл мій, старий! Ану, побачимо, зароблю я собі обід чи зостанусь без питва!

На обличчі господаря птиці відбилась не тільки жадібність, але й такий самий азарт, що охопив усіх глядачів, хоч і викликаний зовсім іншими сподіваннями.

— Тільки чесно, Біллі Кербі, — закричав негр, щойно лісоруб почав цілитись. — Відступи-но трохи. Хлопці, хай він стане там, де треба, не зобижайте бідного негра! Тримайся, індиченько! Крути голівкою, дурненька, — бачиш, він цілиться!

Однак ці вигуки, якими Брам розраховував відвернути увагу лісоруба, не справили на нього ніякісінького враження. Нерви у Біллі Кербі були міцні, й він спокійнісінько собі прицілився. Запала тиша, і пролунав постріл. Індичка сіпнулася» забила крильми, а тоді опустилась на сніг, злякано крутячи головою. Всі затамували подих, не чулося ні звуку. Потім тишу порушив сміх негра, що нестямно перекидався на снігу:

— Молодчага, пташенько! — вигукував він, підстрибуючи й намагаючись обняти індичку. — Я ж казав тобі — крути головою, і ось бачиш, ми їх пошили в дурні! Жени ще шилінга, Біллі, та й стріляй ще.

— Е ні, тепер моя черга, — мовив молодий мисливець. — Я вже заплатив. Відійди від мішені, я спробую щастя.

— Ех, змарновані гроші! — зітхнув Шкіряна Панчоха. — Голова і шия індички — надто мала ціль для пораненої руки. Дай-но я ліпше стрельну, а щодо птиці, то ми, сподіваюся, домовимося з панночкою.

— Черга моя, — наполягав юнак. — Прошу всіх відступити й не заважати.

Суперечки, викликані пострілом Кербі, вщухли — всі погодились на тому, що, якби індичка не сіпнула головою, то була б тепер, безперечно, мертва. Приготування молодого мисливця майже нікого не цікавили. Він уже збирався спустити курок, коли Натті зупинив його.

— У тебе тремтить рука, вона ослабла від рани. До того ж, ти хвилюєшся, то й не вистрелиш так добре, як стріляєш звичайно. Коли хочеш поцілити, стріляй швидше, поки цівка не здригнулась.

— Тільки чесно! — заволав негр. — Не зобижайте бідного негра! Нічого, Натчи Бампо, підказувати йому! Хай стріляє — дайте йому місце!

Юнак звів рушницю й вистрелив, але індичка і не зворухнулась. Коли обстежили «мішень», виявилося, що куля і в пеньок не влучила.

Побачивши, як юнак змінився лицем, Елізабет здивувалася: невже людина, яка так відрізняється від своїх товаришів, може переживати через таку марницю?

Але тепер на лінію стрільби вийшов Натті.

Ледве він узяв рушницю, як де й поділось радісне збудження Брама, викликане невдачею молодого мисливця. Його обличчя, що нагадувало відполіроване чорне дерево, вкрилося бурими плямами, товсті губи стулилися, закривши два ряди білих блискучих зубів, які щойно сяяли в посмішці, наче перлини в гагатовій оправі. Широкі ніздрі ще більше роздулися, зовсім затуляючи щоки, а коричневі кістляві руки судомно вчепилися в сніг — хвилювання притлумило в ньому навіть природний страх перед холодом.

А винуватець усього цього тримався так спокійно та невимушено, ніби й не спостерігали за ним десятки очей.

— Колись мені довелося побувати