Читати книгу - "Майстер корабля"

дуже втомився, ведучи довгу розмову. Тому я заплющив очі і став тихенько дрімати. Тайах сиділа непорушно, не зводячи очей з вікна. Богдан потроху стогнав, очевидячки, стримуючи голосніший стогін. Дівчина мовчала, передумуючи свою пригоду і відновлюючи почуття. Мене охопила страшна сонливість. Я почав провалюватись у міцний сон. Скільки я спав — не знаю. Можливо, якусь малу долю хвилини, можливо, кілька хвилин. У снах губиться розуміння часу в тих його межах, які ми досі вміємо фіксувати. Прокинувся я від слів Сева, що ввійшов до нашої кімнати так бурхливо, як часом проривається протяг, розчиняючи вікна й двері.

— Привіт лазаретникам, — закричав він, увійшовши. Ми з Богданом порозплющували очі.

— Які ви кислі й сонні! Біля вас жінка, як перець, а ви хоч би раз чхнули. Мені лікар сказав, що ви швидко наплюєте на оці ліжка й використовуватимете свої ноги. Чи не нудно вам?

Сев потиснув руку Богданові і поляскав по моїй руці, що лежала поверх ковдри. Я не помітив жодної тіні на його обличчі.

— Подайте мені води, — попросив Богдан. Сев посадовив фамільярно Тайах, що була встала виконати прохання. Він сам узяв чайника і допоміг Богданові напитися. Мимо своєї волі, я стежив за кожним його рухом. Я навіть не помічав цього і не вважав за ненормальне. Я побачив, як переможно заблищали очі Богдана, коли він пив воду. Я став дошукуватися причин. Сев саме ставив чайника на тумбу. Мене осяяла раптом думка: Сев тримав чайника лівою рукою. У мене забилося серце, я злякався. Сев — лівша.

— Я вам хочу розповісти, — сказав Сев, — історію з тими чотирма зайцями у вугільному трюмі, яких помічник капітана пароплава, що прийшов із Коломбо до одного з портів Балканського півострова, звелів викинути за борт темної ночі. Пам'ятаєте, це тоді, коли з чотирьох один ожив?

Ми пам'ятали.

— Мені потрібний цей епізод у трюмі, і я його хочу розповісти вам так, як я його роблю. Богдан про нього не розповідав, але я беру не так, як було, а так, як могло бути. Ви слухаєте?

— Може б, це відкласти до іншого побачення? — втрутилася Тайах.

— Ні, треба сьогодні. Ви будете слухати?

— Добре, — відповів Богдан зовсім тихо і наче не своїм голосом. Сев сів до мене на ліжко і дістав папіросу. Але Тайах відібрала її в Сева і не дозволила палити.

— Вугільний трюм я уявляю собі в пароплаві десь насподі, аж під машинами. Вугілля лежить не товстим шаром, бо воно може зогрітися й зайнятися. Доступ повітря — гарний, жити в трюмі можна цілком з комфортом. Чому ж вони мали там задихнутися? Очевидячки, вони не задихнулися.

Від Богдана почувся заперечливий стогін.

— Не задихнулися, — повторив Сев, — бо повітря там було досить. Треба шукати іншої причини для того, щоб усі четверо знепритомніли. Якої причини? А причина була проста — їжа й вода.

— Їжа й вода, — підніс голос Сев, заглушаючи протест Богдана, — через брак однієї води можна збожеволіти! Не треба мати багато уяви, щоб намалювати собі картину того, що трапилося у вугляному трюмі. Перші дні, коли була їжа й вода, троє людей (їх було спершу троє) почували себе прекрасно. Вони ще сподівалися, що та людина, яка пустила їх до трюму, виконає обіцянку і носитиме воду за те золото, що вона одержала. Вони розповідають один одному казки батьківщини, свою любов, свої переконання. У тім порту, де вони сідали, вони вперше познайомилися, і жодної різниці між ними не було. В трюмі один признається, що він не з простих, і цим зізнанням ставить між собою і товаришами стіну. Запаси їжі й води виходять, люди відчувають злість і стають уразливі, їх дратує кожна дрібниця, їжі й води ще меншає. Тоді трапляється те, що й одразу можна було передбачити: двоє відбирають життя в третього і закопують його у вугілля. Вони продовжують, таким чином, своє життя на кілька день.

Проте — до їхнього товариства ввіходить новий член. Це відбувається вночі, на невеликій стоянці, коли пароплав приймає пошту на борт. Новий метушиться в темряві трюму, інстинктом відчувши, що він не сам. Пароплав виходить із гавані. Ранок застає його у вільному морі. При бідному світлі новий бачить старих мешканців. Але у нового немає харчів — він їх встиг до ранку закопати в купу вугілля: воду і сухарі. Цей новий — китаєць без одного вуха.

— Цього китайця я залишив на островах, — заперечив Богдан ніби з останніх сил.

— Я ж не кажу, що це той самий китаєць був. Я кажу тільки, що ви визнали його за того китайця, який дошкуляв вам на палубі в старого малайця. Ви могли ж подумати, що то він?

Відповіді не було.

— Китаєць, побачивши суворих хазяїв ірюму, приємно посміхається і хоче розпочати дружні стосунки, але один із двох хазяїв пригадує біль від його руки і люто лається. Бійку починає матрос. Він кидається на китайця із ножем, але китаєць...

— Кусає його руку, — вставляє Богдан, гостро слідкуючи за Севом.

Сев дивиться на руку. В ньому не можна помітити й натяку на хвилювання.

— Китайці не кусаються, — поправляє Сев Богдана, — китаєць дістає й свого ножа. Вони б'ються. Матрос усі спогади хоче намалювати ножем на китайській шкурі. Вони скачуть так. Вони падають на купу вугілля так, котяться з неї,