Читати книгу - "Сяйво"

— Привіт, Денні.

— Привіт.

— Ну, як зараз твоя рука? — показав він на ліву, нещільно забинтовану руку Денні.

— Доволі добре.

— Добре. Я подивився твою ЕЕГ, і вона мені здається чудовою. Але я хочу ще послати її моєму другу в Денвер, котрий заробляє собі на життя читанням таких речей. Просто хочу мати певність.

— Так, сер.

— Дене, розкажи мені про Тоні.

Денні переступив з ноги на ногу.

— Він просто мій невидимий друг, — сказав він. — Я його вигадав. Щоби не скучно було…

Едмондс розсміявся й поклав долоні Денні на плечі.

— Так само кажуть і твої мама з татом. Але зараз це між нами двома, хлопче. Я твій лікар. Розкажи мені правду, і я обіцяю не переповідати нікому, поки ти не даси мені на це свій дозвіл.

Денні поміркував. Подивився на Едмондса, а потім, ледь напружившись, зосередився і спробував вловити думки Едмондса чи бодай колір його настрою. І раптом отримав чудно заспокійливий образ його голови: картотечні шафи, їхні зсувні дверцята зачиняються одна по одній, з клацанням замикаючись. На маленьких табличках посередині кожних дверцят були написи: А — Б, таємно; В — Г, таємно; і так далі. Від цього Денні відчув себе трохи вільніше.

Він обережно промовив:

— Я не знаю, ким є Тоні.

— Він твого віку?

— Ні. Йому років одинадцять. Я думаю, він може бути навіть старшим. Я ніколи не бачив його зовсім зблизька. Він, можливо, вже достатньо дорослий, щоби кермувати машиною.

— То ти бачиш його тільки з якоїсь відстані, еге ж?

— Так, сер.

— І він завжди приходить перед тим, як тобі зомліти?

— Ну, я не зомліваю. Я ніби йду десь з ним. І він показує мені різне.

— Яке саме різне?

— Ну… — Денні хвилинку поміркував, а потім розповів доктору Едмондсу про татову валізу з усіма його рукописами, і про те, що перевізники зовсім не загубили її між Вермонтом і Колорадо. Вона була весь час там, просто під самими сходами.

— І твій тато знайшов її там, де Тоні сказав, вона мусить бути?

— О так, сер. Тільки Тоні мені не казав. Він мені показав.

— Розумію. Денні, а що Тоні показав тобі минулого вечора? Коли ти був замкнувся у ванній?

— Я не пам’ятаю, — поспішно відповів Денні.

— Ти впевнений?

— Так, сер.

— Хвилину тому я сказав, що ти замкнувся у ванній. Але ж це не так, правда? Двері замкнув Тоні.

— Ні, сер. Тоні не міг замкнути двері, бо він несправжній. Він захотів, щоби я це зробив, отже, я й зробив. Я їх замкнув.

— Тоні завжди показує тобі, де загублені речі?

— Ні, сер. Іноді він показує мені речі, які мусять трапитися.

— Справді?

— Атож. Як от одного разу Тоні показав мені парк дикої природи зі звірами й атракціонами у Великому Беррингтоні[111]. Тоні сказав, що тато збирається повезти мене туди на мій день народження. І тато так і зробив.

— А що ще він тобі показує?

Денні посупився.

— Написи. Він завжди показує мені дурні старі написи. А їх не можу прочитати, майже ніколи.

— А навіщо Тоні це робить, як ти вважаєш, Денні?

— Я не знаю. — Денні прояснішав. — Але тато з мамою вчать мене читати, і я стараюся з усіх сил.

— Тоді ти зможеш читати написи Тоні?

— Ну, я просто дуже хочу навчитися читати. Але й це теж, авжеж.

— Денні, а тобі подобається Тоні?

Денні задивився на кахляні плитки підлоги й не відповів нічого.

— Денні?

— Важко сказати, — промовив Денні. — Я звик. Я звик чекати його приходу щодня, бо він завжди показував мені гарні речі, особливо відтоді, як мамуня й тато більше не думають про РОЗЛУЧЕННЯ. — Погляд доктора Едмондса став проникливішим, але Денні того не помітив. Він втупився в підлогу, зосереджено намагаючись підібрати слова. — Але зараз, коли б він не приходив, він показує мені погані речі. Жахливі речі. Як от у ванній минулого вечора. Речі, які він мені показує, вони жалять мене, як ті оси. Тільки показуване Тоні жалить мене от сюди. — Він похмуро ткнув собі пальцем у скроню, маленький хлопчик, що несвідомо пародіює самогубство.

— Які це речі, Денні?

— Я не пам’ятаю! — страдницьки схлипнув Денні. — Я б вам сказав, якби міг! Неначе я не можу згадати, бо воно таке погане, що й не хочу його пам’ятати. Усе, що я пам’ятаю, коли прокидаюся, це АРАК.

— Ар гак чи арак?

— Арак.

— Що воно таке, Денні?

— Я не знаю.

— Денні?

— Що, сер?

— Ти можеш змусити Тоні прийти зараз?

— Я не знаю. Він не завжди приходить. Я навіть не знаю, чи хочу я, щоб він коли-небудь знову прийшов.

— Спробуй, Денні. Я ж буду тут.

Денні поглянув на Едмондса з сумнівом. Едмондс підбадьорливо кивнув.

Денні видав довге зітхання і теж кивнув.

— Але я не знаю, чи в мене вийде. Я ніколи раніше не робив цього, коли хтось на мене дивиться. Та й Тоні все одно не завжди приходить.

— Якщо не прийде, то й не прийде, — сказав Едмондс. — Я тільки хочу, щоби ти спробував.

— Гаразд.

Учепившись поглядом у мокасини Едмондса, якими той повільно погойдував, Денні метнувся розумом до мами і тата. Вони були десь тут… фактично, зразу ж за тією стіною, на якій висить картина. У почекальні, через яку вони разом проходили. Сидять поруч одне одного, але не розмовляють. Гортають журнали. Хвилюються. За нього.

Він зосередився ще дужче, суплячи брови, намагаючись проникнути в настрій думок своєї мами. Це завжди давалося йому важче, коли їх не було поряд, в одній з ним кімнаті. Але ось уже в нього почало виходити. Мама думала про якусь сестру. Свою сестру. Її сестра померла. Його мама думала, що то було головним, що перетворило її маму на таку

(суку?)

на таку стару гаргару. Бо її сестра померла. Вона була малою дівчинкою, коли (її збила машина о боже я не змогла б більше пережити такого як тоді з ейлін але якщо він хворий дуже хворий рак спинальний менінгіт лейкемія