Читати книгу - "Янголи і демони"

— DIII.

Ленґдон насторожився.

— Швидко ж ви зорієнтувалися. Тільки не кажіть мені, що ви ілюмінатка.

Вона розсміялась.

— Я класифікую океанські пласти за допомогою римських чисел.

Ну звичайно, подумав Ленґдон. Усі ми так робимо.

— То що ж означає DIII?

— DI, DII і DIII — дуже дивні скорочення. Давні вчені таким чином розрізняли три праці Галілея, які найчастіше плутають.

— Dialogo... Discorsi... Diagramma, — здогадалась Вітторія.

— D-один. D-два. D-три. Усі ці твори — наукові. Усі суперечливі. 503 — це DIII. «Діаграма». Третя з книжок Галілея.

Вітторія занепокоїлась.

— Але одне мені таки не зрозуміло. Якщо цей segno, цей ключ, це повідомлення про стежку світла справді був у Галілеєвій «Діаграмі», чому Ватикан його не побачив, коли конфіскував усі примірники?

— Можливо, вони його бачили, але не зауважили. Пам’ятаєте, як ілюмінати встановили свої вказівники? Сховали на видному місці? Пам’ятаєте дисимуляцію? Segno, мабуть, замаскували так само — на видному місці. Зробили невидимим для тих, хто його спеціально не шукав. А також для тих, хто не розумів.

— Тобто?

— Тобто Галілей його добре заховав. За однією давньою інформацією, segno був написаний мовою, яку ілюмінати називали lingua рига.

— Чистою мовою?

— Так.

— Мовою математики?

— Я так думаю. Це здається доволі очевидним. Зрештою, Галілей був ученим і писав для учених. Було б логічно, якби він зашифрував ключ за допомогою математики. Брошура називається «Діаграма», отже, математичні діаграми теж могли бути частиною коду.

— Сподіваюся, Галілей здатний був створити такий математичний код, який клірики не помітили, — зі слабкою надією в голосі сказала Вітторія.

— Бачу, я вас не переконав, — мовив Ленґдон.

— Не переконали. Передусім тому, що ви самі не переконані. Якщо ви були абсолютно впевнені щодо DIII, то чому не опублікували свого відкриття? Тоді б хтось, хто мав доступ до архівів Натикану, міг прийти сюди вже давно і перевірити, чи ваша здогадка правильна.

— Я не хотів цього публікувати, — сказав Ленґдон. — Мені нелегко було знайти цю інформацію і... — Він змовк на півслові й знітився.

— Ви хотіли, щоб уся слава дісталася вам.

Ленґдон відчув, що почервонів.

— Можна так сказати. Я просто...

— Чому ви так знітилися? Ви ж розмовляєте з науковцем. Опублікуй або вмри. Ми в ЦЕРНі кажемо: «Доведи або задушись».

— Річ не тільки в тому, що я хотів бути першим. Я боявся, що якщо про «Діаграму» довідаються ті, кому не слід, то вона може зникнути.

— Ті, кому не слід, це Ватикан?

— Не те, щоб я мав щось проти Ватикану, але Церква завжди применшувала значення ілюмінатів. На початку двадцятого століття Ватикан дійшов до того, що назвав ілюмінатів витвором нездорової уяви. На думку кліриків — і, мабуть, вони мали в цьому рацію — християнам ні до чого було знати про існування дуже потужної антихристиянської організації, члени якої втрапляли в їхні банки, політичні установи й університети. — Вживай теперішній час, Роберте, нагадав він собі. Ця потужна антихристиянська організація існує дотепер, і її члени й сьогодні втрапляють у банки, політичні установи й університети.

— То ви думаєте, Ватикан знищив би всі докази на користь існування ілюмінатів?

— Цілком можливо. Будь-яка загроза, справжня чи уявна, підриває віру в силу Церкви.

— Останнє запитання. — Вітторія подивилась на нього, як на прибульця з космосу. — Ви це серйозно?

Ленґдон зупинився.

— Тобто?

— Ви справді вірите, що це реально зробити?

Ленґдон не був упевнений, що саме промайнуло в її очах — жалість, іронія чи страх?

— Що зробити — знайти «Діаграму»?

— Знайти «Діаграму», розшифрувати segno чотирьохсотлітньої давнини у вигляді якогось математичного коду і пройти давньою стежкою світла, виявити яку вдавалося тільки найвидатнішим науковцям в історії... і все це за наступні чотири години.

Ленґдон знизав плечима.

— А ви маєте кращу ідею?

50

Роберт Ленґдон стояв біля сховища номер дев’ять і читав написи на стелажах.

БРАГЕ... КЛАВІЙ... КОПЕРНИК... КЕПЛЕР... НЬЮТОН

Він перечитав усі прізвища ще раз, і щось його занепокоїло. Тут усі вчені... а де ж Галілей?

Він повернувся до Вітторії, яка перевіряла вміст сусіднього сховища.

— Я знайшов потрібну тему, але Галілея тут чомусь немає.

— Немає тому, — сказала Вітторія, перейшовши до наступного сховища, — що він тут. Сподіваюсь, ви прихопили з собою окуляри, бо все це сховище присвячене Галілеєві.

Ленґдон підбіг до неї. Вітторія сказала правду. На всіх вказівниках у сховищі номер десять було написано:

IL PROCESSO GALILEANO

Ленґдон аж присвиснув, коли збагнув, чому Галілеєві відвели ціле сховище.

— «Справа Галілея», — захоплено мовив він, вдивляючись крізь скло в темні ряди полиць. — Найдовший і найдорожчий судовий процес в історії Ватикану. Чотирнадцять років і шістсот мільйонів лір. І все це тут.

— Така от невеличка колекція юридичних документів.

— Здається, юристи не дуже змінилися за всі ці століття.

— Так само, як і акули.

Ленґдон підійшов до великої жовтої кнопки збоку на сховищі. Натиснув її, і всередині на стелі загорівся ряд темно-червоних ламп. Сховище перетворилось на багряний куб із темним лабіринтом книжкових полиць усередині.

— О Господи, — злякалась Вітторія. — Ми що тут засмагатимемо?

— Пергамент від світла вицвітає, тому в книжкових сховищах світло завжди приглушене.

— Там збожеволіти можна.

Якщо не гірше, подумав Ленґдон, йдучи до єдиного входу в сховище.

— Мушу вас попередити. Кисень — це окислювач, тому в герметичних сховищах його дуже мало. Усередині частковий вакуум. Дихати буде важко.

— Гей, якщо навіть старці-кардинали це витримують...

Справді, подумав Ленґдон. Дасть Бог, і ми витримаємо.

Входом до сховища слугували одні-єдині двері-вертушка. У їхній шахті Ленґдон зауважив звичні чотири кнопки, по одній у кожному відсіку. Коли хтось натискав на кнопку, двері робили стандартні півоберта й зупинялися: Таким чином атмосфера всередині сховища залишалася практично незмінною.

— Коли я ввійду, — сказав Ленґдон, — натисніть на цю кнопку і заходьте теж. Вологість усередині тільки вісім відсотків, тож можливо, ви відчуватимете сухість у роті й горлі.

Ленґдон зайшов у відчинений відсік дверей і натиснув на кнопку. Двері голосно загуділи і почали обертатися. Ленґдон подумки приготувався до фізичного шоку, який людина зазвичай переживає в перші кілька секунд у герметичному сховищі. Увійти до опечатаного архіву — це все одно, що вмить перенестися з рівня моря на висоту двадцять тисяч футів. Нерідко це супроводжується нудотою і запамороченням. В очах двоїться, спина болить, пригадав він приказку архіваріусів. Ленґдон відчув, що в нього заклало вуха. Зашипіло повітря, й двері зупинилися.

Він був у сховищі.

Першою думкою Ленґдона було те, що атмосфера всередині ще більше розріджена, ніж він сподівався. Ватикан, схоже, ставиться до своїх архівів трохи серйозніше,