Читати книгу - "Янголи і демони"

Двері ззаду загуділи, і Ленґдон повернувся. Вітторія увійшла досередини. У неї відразу почали сльозитись очі, і вона задихалась.

— За хвильку стане легше, — заспокоїв її Ленґдон. — Якщо паморочиться в голові, нахиліться вперед.

— У мене... таке відчуття, — хапаючи повітря ротом, вимовила Вітторія, — наче я... пірнаю з аквалангом... а в балонах... не та суміш газів.

Ленґдон чекав, доки вона оговтається. Він був пеаен — з нею все гаразд. Вітторія Ветра мала чудову форму, не те-що та підстаркувата випускниця Редкліфа, яку Ленґдон якось водив до герметичного сховища Вайднерівської бібліотеки. Закінчилося все тим, що Ленґдон мусив робити штучне дихання «рот у рот» старій жінці, яка мало не вдавилася своїми вставними зубами.

— Ну що, полегшало? — запитав він.

Вітторія кивнула.

— Через вас я мусив летіти на тому клятому літаку, тож і подумав, що мушу віддячити.

Вона слабко всміхнулась.

— Тепер ми квити.

Ленґдон витягнув із коробки біля дверей білі бавовняні рукавиці.

— Формальності? — запитала Вітторія.

— Кислота на пальцях. Не можна торкатися документів без рукавиць. Ви теж надягніть.

Вітторія послухалась.

— Скільки в нас часу?

Ленґдон подивився на свій годинник із Міккі-маусом.

— Лише початок восьмої.

— Мусимо впоратись за годину.

— Насправді, — сказав Ленґдон, — часу в нас значно менше. — Він показав угору на отвір, прикритий фільтром. — Зазвичай, коли хтось є всередині сховища, куратор вмикає подачу кисню. Але сьогодні не той випадок. Двадцять хвилин, і ми почнемо задихатись.

Навіть у тьмяному червонуватому світлі було помітно, як Вітторія зблідла.

Ленґдон усміхнувся і розгладив рукавиці.

— Доведи або задушися — так у вас, здається, кажуть, міс Ветро? Час пішов.

51

Репортер Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік секунд із десять спантеличено дивився на мобільник і лише тоді відімкнув його.

Чиніта Макрі уважно спостерігала за ним із заднього сидіння.

— Що трапилось? Хто це був?

Ґлік повернувся, почуваючись, як дитина, яка щойно отримала різдвяний подарунок і боїться, що його можуть відібрати.

— Мені дали цікаву інформацію. У Ватикані дещо відбувається.

— Це називається конклав, — сказала Чиніта. — Теж мені інформація!

— Ні, там відбувається ще щось. — Щось серйозне. Невже те, що сказав йому незнайомець, правда? Ґлікові стало соромно, коли він усвідомив, що потайки бажає, щоб так і було. — Що ти скажеш на те, що чотирьох кардиналів викрали і планують убити сьогодні в різних церквах?

— Скажу, що тебе взяв на понт хтось із головного офісу з нездоровим почуттям гумору.

— А якщо я скажу, що нам повідомлять точне місце першого вбивства?

— Спочатку скажи, що це за дідько дзвонив.

— Він не назвався.

— Може, це тому, що його інформація — повна фігня?

Ґлік був готовий, що Макрі поставиться до цього скептично, але вона забула про те, що за час роботи в «Брітіш тетлер» він достатньо наспілкувався з психами й брехунами. Цей інформатор не був ні тим, ні іншим. Він говорив чітко й тверезо. Логічно. Я зателефоную тобі перед восьмою, сказав він, і скажу, де відбудеться перше вбивство. Кадри, які ти відзнімеш, зроблять тебе знаменитим. Коли Ґлік поцікавився, чому незнайомець дає йому цю інформацію, той відповів незворушно з близькосхідним акцентом. Медії— правиця анархії.

— Він сказав іще щось, — додав Ґлік.

— Що? Що Елвіса Преслі щойно обрали Папою?

— Будь така добра, зв’яжися з базою даних Бі-бі-сі. — Ґлік відчув приплив адреналіну. — Хочу дізнатися, що ще ми подавали про цих хлопців.

— Яких хлопців?

— Зроби мені ласку.

Макрі зітхнула і почала під’єднуватись до бази даних.

— Мусиш трохи зачекати.

У Ґліка голова йшла обертом.

— Інформатор дуже хотів з’ясувати, чи є в мене оператор.

— Відеографіст.

— І чи зможемо ми вести передачу в прямому ефірі.

— Елементарно. На частоті одна ціла п’ятсот тридцять сім тисячних мегагерців. А про що йдеться? — Комп’ютер пікнув. — Ну от, маємо базу даних. Кого шукати?

Ґлік назвав їй ключове слово.

Макрі здивовано підвела голову.

— Сподіваюсь, ти жартуєш?

52

Внутрішня організація архівного сховища номер десять виявилась не такою простою, як сподівався Ленґдон, і «Діаграми» серед інших аналогічних праць Галілея чомусь не було. Без доступу до комп’ютерного каталогу і системи пошуку Ленґдон і Вітторія розгубилися.

— Ви впевнені, що «Діаграма» саме тут? — запитала Вітторія.

— Абсолютно. Таку інформацію має і Uficcio della Propaganda ilclle Fede...

— Добре. Якщо ви впевнені, то все нормально. — Вона пішла ліворуч, а Ленґдон попрямував у протилежний бік.

Ленґдон почав витягувати й оглядати кожну книжку. Він насилу стримувався від того, щоб не зупинятися й не читати кожного скарбу, який опинявся в нього в руках. «Досліди»... «Зоряний посланець»... «Листи про сонячні плями»... «Лист до великої герцогині Крістіни»... Apologia pro Galileo... І так далі.

Пощастило нарешті Вітторії.

— Diagramma della Verita! — почувся її схвильований голос.

Ленґдон кинувся до неї крізь червоний туман.

— Де?

Вітторія показала, і Ленґдон відразу зрозумів, чому вони не побачили її раніше. Рукопис лежав не на полиці, а в шухляді, у спеціальному контейнері, у яких зазвичай зберігають незшиті сторінки. Напис на шухляді не залишав сумніву щодо її вмісту.

DIAGRAMMA DELLA VERITA

Galileo Galilei, 1639

Ленґдон упав на коліна, серце шалено калатало.

— «Діаграма». — Він розплився в широкій усмішці. — Молодчина. Допоможіть мені витягнути цей контейнер.

Вітторія стала навколішки поруч із ним, і разом вони потягнули контейнер на себе. Шухляда, на якій він лежав, легко висунулась на роликах.

— Без замка? — здивувалась Вітторія, побачивши просту застібку.

— Без. Документи з архівів іноді треба швидко евакуювати. У разі повені чи пожежі.

— Розгортайте ж.

Умовляти Ленґдона не було потреби. Опинившись за крок від мрії всього свого академічного життя і до того ж усвідомлюючи, що кисню в сховищі стає дедалі менше, він не збирався зволікати. Відстібнув защіпку і підняв кришку. На дні контейнера лежав чорний полотняний мішечок. Для збереження архівних документів принципово важливо, щоб матеріал, у якому вони лежать, пропускав повітря. Ленґдон узяв мішечок обома руками і, тримаючи горизонтально, витягнув із контейнера.

— Я думала, це буде щось на кшталт скриньки для коштовностей, — сказала Вітторія, — А це якась наволочка.

— Ходімо, — мовив Ленґдон. Тримаючи мішечок перед собою, як безцінний скарб, Ленґдон попрямував у центр сховища, де стояв стандартний архівний стіл зі скляним верхом. Розташування столу в центрі