Читати книгу - "Джури і підводний човен"

— Так, — кивнула жінка. Вона сторожко озирнулася, чи ніхто їх не підслуховує, і повела далі: — Хасана, чи не так?

Грицикові перехопило подих. Це було неймовірно. У чужому краї, серед байдужого, пожадливого натовпу…

— Звідки ти знаєш про нього? — запитав він раптово охриплим голосом.

Вона не відповіла. Натомість мовила:

— Я знаю, де він…

— Веди! — вихопилося у Грицика. — Утім…

Нараз його охопила підозра. Щось воно не так, щось воно дуже вже легко. Так не буває.

— Ану, покажи своє обличчя! — зажадав він.

Вона відсахнулася, наче Грицик збирався її ударити. Тоді озирнулася і на мить від крила обличчя. Грицик полегшено зітхнув: не чоловік крився під накидкою, а таки жінка, молода й миловидна. Але вирішив запитати ще:

— А який він на вигляд?

Жінка стрельнула в нього швидким поглядом.

— Трохи нижчий за тебе. На лівій щоці невеликий слід від порізу.

Так, поріз у Хасана був. І саме на лівій щоці. — І в нього був товариш, — вела далі жінка. — Урус, що прикидався татарином. Сартаком його звали.

Атож, він, Грицик, під Сулою звався Сартак. А тут його знають як Дудара. Отже, про те, що він деякий час мешкав у Криму, жінка не відала. А щодо Сартака… То чи не сам Хасан повідомив їй про це? Мабуть, завважив, що вулицею проїздить товариш, і попрохав цю жінку наздогнати його…

Уже не вагаючись, Грицик наказав:

— Веди!

Вони довго пробиралися вузькими сморідними вуличками. Перейшли через гамірливу площу і звернули в довгий, покручений провулок. Зрештою жінка зупинилася перед приземкуватою будівлею з білого черепашника і порухом руки показала на низькі двері.

Грицик відчинив їх, зробив крок — в ту ж мить його обхопили чиїсь чіпкі руки. М’язи спрацювали поза його волею. Грицик блискавично присів, вислизнув з обіймів і перекинув нападника через себе. Проте другий вчепився йому в руку, третій кинувся під ноги. А на шиї якимось чином опинився зашморг і перед очима попливли різнокольорові плями…

Коли свідомість повернулася до нього, виявилося, що він стоїть прив’язаний до стовпа, а перед ним походжає Борихан — той, що присікувався до нього в таборі над Сулою.

— От ми й здибалися, — яро посміхнувся Борихан. — Що, не радий?

ВИПРОБУВАННЯ

З десятеро козаків, високо закотивши холоші, сиділи на підводному човні і бовтали у воді босими ногами. Вигляд у них був невеселий.

— То що будемо робити? — з надією запитав Швайка. — Може, в когось є підказка?

Товариство переглянулося і знову опустило голови. Думок не було.

Відтоді, як Швайка з Саньком напросилися в компанію до Чортория й Телесика, минуло два тижні. Зі Швайки виявився гарний і кмітливий помічник. Одне було кепсько — надто вже часто відлучався він у своїх вивідницьких справах.

Санько ж човновими справами переймався не надто. Майже увесь час він сидів на березі і в задумі гриз якусь травинку. А потім Санько взагалі щез — мабуть, знайшов якесь безлюдне місце, де йому краще думалося.

Зате до них приєдналися воронівці Володко Кривопичко й Тиміш Одуд, переяславець Гринько Кріпкий, черкасець Микола Квасидуб, Данько Гречка з-під Золотоноші… І звісно, не обійшлося без Демка Манюні, бо ж ніхто інший так швидко не заповнював піском чи рінню друге дно.

Так, у підводному човні з’явилося друге дно, бо від задуму чіпляти каміння по боках довелося відмовитись. І не тільки тому, що човен знову міг перекинутись набік. Швайка одразу заявив, що сіті з камінням лиш уповільнюють швидкість човна. А коли Гринько Кріпкий засумнівався, Швайка запропонував провести перегони на звичайних човнах. Тільки до одного прив’язати мішки з піском, а інший нехай пливе без них. Наслідки були вражаючі. Човен з мішками майже удвічі відстав від звичайного.

Врешті-решт Чорторий зметикував приладнати в човні друге дно, а проміжок заповнювати рінню чи піском. А щоб зручніше було висипати пісок, і щоб човен при цьому не набирав води, Чорторий придумав стулки, щільно припасовані одна до одної. Треба насипати піску в човен — стулки в настилі відкриваються. Треба висипати його — відкриваються стулки в днищі човна. Просто і зручно.

Довелося добряче помізкувати і над люком, через який козаки мали залазити в човен і вибиратися з нього. Оскільки Демко мав такі плечі, що ні в яку ляду не влазили, то Чорторий і вгорі змайстрував довгі, майже на половину довжини човна, стулки. Вигода від них була очевидна: тепер козаки могли майже одночасно заскакувати й вискакувати з човна, а не лазити один за одним крізь тісну ляду.

А от що треба зробити, аби непоміченим визирати з підводного човна, — ніхто нічого путнього придумати так і не зміг. Хоча Володкові прийшла в голову ніби й непогана думка про шкіряні міхи. Він запропонував кілька таких міхів укласти на дно човна, приладнати до кожної рурку, а протилежний кінець вивести назовні. Зазвичай рурка мала бути перев’язана. Як тільки треба було опуститися нижче, рурку розв’язували, вода миттю вривалася в міхи і під її вагою човен опускався настільки, що під водою опинялася й оглядова діжка. А коли треба було вибиратися на поверхню, товариство всідалося на міхи і своєю вагою витискували воду назовні. А що вода виходила неохоче, козакам доводилося ще й з усієї сили впиратися руками в стелю човна. І все було б добре, якби одного разу Демко Манюня, який був основним витискувачем, не вперся в стелю з такою силою, що міх лопнув. І доки розбиралися, що й до чого, вода через рурку почала набігати в човен. І, мабуть, козаки так би й потонули, якби Швайка не здогадався відкрити верхні стулки. З човна миттю вийшло останнє повітря, але козаки таки встигли випірнути на поверхню. Тож від такого способу довелося відмовитись.

Однак треба було щось та придумати. Тому товариство кілька днів тільки те й робило, що посилено ворушило мізками.

Швайка знову обвів компанію поглядом і чи не всоте запитав:

— То чого ж мовчимо?

Козаки тільки зітхнули. Їхні голови більше не могли придумати нічого путнього.

І, мабуть, так би ніхто ні до чого й не додумався, якби не Демко Манюня, якого з берега покликали на допомогу. Там Демко допоміг перенести якийсь вантаж, тоді знову шубовснув у воду, схопився за ніс човна і ривком вибрався на нього. Під Демковою вагою ніс на мить