Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

по суті, у пропаганді українського шовінізму, національної виключності, національної нетерпимості. Прикладом може слугувати стаття К. Шишацького “Союз української державності”, вміщена в друкованому органі УПСР “Народна воля”. “На жаль, — пише автор, — погане зерно безправности народної проросло і в нашім народі, краще сказати серед одної частини нашої інтелігенції, розвивається вороже відношення не до людської думки, не до визискувачів і гнобителів, а просто до всього одного якогось народу. Починає і в нас розвиватися ота погана думка, що ми є кращий народ, ніж инши, що ми мусимо ненавидіти якийсь инший народ, словом починає рости серед одної частини української інтелігенції — шовінізм”[294].

Як приклад, у статті згадується відомий “Катехізм України”, що вийшов друком у видавництві “Вершигора” (так звані “Десять заповідей Української народної партії”). Автор з обуренням цитує другу із заповідей: “Усі люди твої браття. Але Москалі, Ляхи, Угри, Румуни та Жиди — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас”[295].

У статті різко засуджується також виступ колишнього члена Української народної партії О. Степаненка 2 червня 1917 р. в Театрі Садовського, на мітингу, організованому “Союзом Української Державності”. Автор зазначає: “Самостійництво” і “Українська державність”, на думку Степаненка, помогає в тому, що український народ є самостійний, великий, сильний, що він сам “може писати комусь закони”, тобто народ український і сам може гнітити инші народи і “горе тому, хто стане йому на перешкоді”. При вигуці останніх слів авдиторія гучно плескає. Промовець далі настроює всіх малосвідомих слухачів підбором слів і думок до бажання в “бараній ріг” зігнути тих, що стануть на перешкоді новому народові. Увесь час було чути людиноненависні вигуки, розпалювання звірячих інстинктів людини”[296].

Природно, що від таких позицій справжні демократи прагнули якомога швидше відмежуватись.

Якісь зовнішні риси схожості у позиціях, стосунках лідерів Української революції щодо самостійництва начебто виявлялися й у ставленні до більшовизму. Тут також, на перший погляд, були моменти, коли здавалися можливими співпраця, спільні дії, проте у фіналі — та ж сама обопільна несумісність, ворожнеча й смертельна військова сутичка.

Насправді ж, у сутнісному значенні справа постає зовсім інакше.

Більшовики обстоювали право націй на самовизначення, незмінно заявляли про необхідність розв’язання українського питання, підтримували українство у його справедливих вимогах до Тимчасового уряду.

Здавалося б, лідери Центральної Ради мали більше підстав порозумітися з більшовиками, аніж з самостійниками. Однак епізоди “мирного співіснування”, ситуації, коли обидві політичні сили опинялись “по один бік барикад”, виявились аж надто короткочасними, вимірювались буквально годинами. У стосунках обох сторін переважало напружене протистояння, непримиренна боротьба (вона, щоправда, не завжди масштабно виплескувалась назовні, а відтак не була широковідомою, добре зрозумілою і ясно усвідомлюваною).

У революційному поступі більшовики дедалі активніше заявляли про себе як про реальну політичну силу, набували дедалі більшого авторитету, змушували рахуватися з собою. Історично ж склалося так, що вони не могли не увійти в конфлікт з керівництвом Української революції. Адже досягнення проголошеної стратегічної мети — здійснення соціалістичної революції — вирішальною мірою залежало від їх підтримки масами, передусім трудящим людом. Причому РСДРП(б) ніколи не збиралася обмежуватися у своїх замірах лише етнічними російськими („руськими”) територіями. Вона вважала природним полем своєї діяльності й усі національні регіони Росії. І навіть за умови реалізації права націй на самовизначення, виникнення національно-державних утворень сподівалася на досить легкий прорив їхніх кордонів завдяки політиці пролетарської солідарності, вербування прибічників і союзників привабливими гаслами і радикальними соціальними заходами.

Отже, більшовики у своїх стратегічних задумах, у тактиці революційного протиборства розраховували значною мірою на ті ж верстви населення України, що й Центральна Рада, лідери Української революції. Тому-то з перших же днів після повалення самодержавства вони розгорнули найактивнішу боротьбу за оволодіння масами.

Українська революція мала багато ворогів. Головною платформою, на якій відбувалося їхнє об’єднання, завжди був, насамперед, великодержавний, великоруський шовінізм. Ті, хто тією чи іншою мірою дотримувались концепції єдиної і неподільної Росії, вважали Україну споконвічною російською територією (хіба що з незначними особливостями), а українське питання — “німецькою вигадкою”, ніяк не могли примиритися з перспективою краху імперії, виділенням з її складу однієї з найблагодатніших і найрозвинутіших частин, з “торжеством сепаратизму”, “мазепинства”. Такі погляди сповідували майже всі загальноросійські партії, що підтримували Тимчасовий уряд, були провідниками його лінії на місцях, представники яких, власне, й складали цей уряд.

У радянській історіографії незмінно проводилася ідея класової спорідненості Тимчасового уряду і Центральної Ради, схожості (якщо не тотожності) здійснюваної ними політики. Саме цим пояснювалась поміркованість позиції лідерів Української революції, приписувана їм ворожість інтересам трудящих. Безперечно, у цій логічній комбінації далеко не все виглядає бездоганним і переконливим.

Якщо в Тимчасовому уряді постійно був сильним, навіть домінуючим вплив лібералізму (навіть тоді, коли з нього виходили кадети), Центральна Рада завжди залишалася організацією, яку складали й скеровували представники соціалістичних партій (соціалістичних не лише за назвами, а й за програмами, переконаннями). Центральна Рада підтримувала Тимчасовий уряд не тому, що в усьому поділяла його курс, а насамперед тому, що вважала здійснювану в Україні революцію складовою загальноросійського демократичного процесу. Саме торжество демократизму у всеросійському масштабі розглядалося як один із визначальних гарантів вирішення завдань Української революції. Послідовне ж запровадження демократичного ладу вважалося практично невідворотним, природним, зрозумілим і майже для всіх бажаним. Тому лідери українства прагнули не відмежовуватись від започаткованих у Росії демократичних процесів, а, навпаки, брати найдіяльнішу участь у їх поглибленні.

Можливо, розрахунок лідерів Центральної Ради на те, що їм удасться переконати противників демократичного вирішення українського питання, був ілюзорним, проте цьому варіантові вони віддавали явну перевагу над свідомою конфронтацією і провокуванням рішучих акцій.

Викладені вище аргументи (звичайно, вони не вичерпані), очевидно, найбільшою мірою й зумовлювали у підсумку те, що Центральна Рада постійно відмежовувалась від планів самочинного запровадження навіть обмежених форм державності (автономії), прагнучи до легітимності. Не останню роль тут відіграв розрахунок на формування у суспільній свідомості сприятливих вражень про Центральну Раду, Генеральний Секретаріат.

Однак така позиція — з прицілом на демократичну перспективу, зовсім не означала, що в конкретних умовах здійснення Тимчасовим урядом антиукраїнського курсу існувала реальна можливість союзу чи хоча б порозуміння з кадетами. Це засвідчили численні кампанії цькування українського руху, розгорнуті кадетами в періодичній пресі, їхня відверто ворожа реакція щодо найпоміркованіших домагань українців.

Не можна стверджувати, що хоч у чомусь кращими були стосунки з ліберально настроєними колами в самій Україні, особливо в Києві.

Скоріше атакували справа, аніж підтримували Українську революцію і представники загальноросійської демократії — меншовики і есери. Вони постійно шукали можливості для блокування Української революції,