Читати книгу - "Небесна стріла"

Навіть відважний доктор Барнет дещо здригнувся, коли до них нечутно хтось підійшов. У кімнаті була така тиша, що спочатку вона видалася їм цілком порожньою. А насправді там було три особи — три похмурі нерухомі постаті, одягнені у чорне, вони чимось нагадували тіні. Коли одна з цих постатей підійшла до гостей, на неї впало скупе світло з вікна, і гостям вдалося роздивитися старече обличчя, таке ж біле, як і волосся, що його обрамляло. Це був старий Вейн, дворецький, який залишився у цьому домі замість батька після смерти ексцентричного дивака, останнього лорда Дарнвея. Якби у нього зовсім не було зубів, він міг би здатися цілком милим дідусем. Та у нього зберігся один-єдиний зуб, який було видно кожного разу, коли він починав говорити, а це надавало дідуганові зловісного вигляду. Він зустрів доктора та його супутників з вишуканою люб’язністю, а потім підвів їх до того місця, де сиділи двоє у чорному. Пейну здалося, що один з них цілком пасує до похмурої атмосфери старовинного замку, хоча б тому, що це був католицький священик. Він ніби вийшов з якоїсь схованки, де в давні часи переховувалися переслідувані католики. Уява Пейна запрацювала дуже швидко: ось цей чоловік у чорному нерозбірливо бурмоче молитви, перебирає вервицю, служить літургію або робить ще щось незрозуміле у цьому меланхолійному місці. А зараз він, напевно, намагався якось потішити свою молоду співрозмовницю, та навряд чи це йому вдалося. А взагалі, священик був особою непримітною, у нього було просте і невиразне обличчя. А ось обличчя його співрозмовниці не можна було назвати ані простим, ані невиразним. На фоні темного одягу, темного волосся і темного крісла воно вражало жахливою блідістю, а також живою красою. Пейн дивився на це обличчя, не відриваючи очей; ще багато-багато разів у житті йому судилося дивитися на це обличчя.

Вуд доброзичливо привітався зі своїми друзями, а після кількох загальних і люб’язних фраз перейшов до основної мети свого візиту, тобто огляду родинних портретів. Він вибачився за те, що прийшов у такий урочистий для родини день. Зрештою, було помітно, що присутні раді гостям. Тому він без зайвих церемоній провів Пейна через великий зал у бібліотеку, де висів портрет, який він хотів показати своєму другові не лише як звичайну картину, а як своєрідну загадку. Низенький священик задріботів за ними; ймовірно, він знався не лише на старовинних молитвах, а й на старовинних картинах.

— Я пишаюся, що знайшов цей портрет, — промовив Вуд. — Здається, це Гольбайн.[12] А якщо ні, то, певно, за часів Гольбайна жив ще який художник, який міг похвалитися таким ось талантом.

На портреті, виконаному у твердій, але живій та щирій манері того часу, був зображений чоловік у чорних шатах, обшитих хутром та золотом. У нього було важкувате, повне і бліде обличчя, а очі — уважні й пронизливі.

— Як шкода, що мистецтво не зупинилося, коли дійшло до цієї стадії! — вигукнув Вуд. — І навіщо воно розвивається далі? Хіба ви не бачите, що цей портрет ідеально реалістичний? Саме тому він видається нам таким живим. Ось погляньте на обличчя — як воно виділяється на темному фоні менш істотних деталей? А погляньте на ці очі! Вони… вони аж надто живі. Таємничі, кмітливі… вони ніби дивляться на нас через прорізи великої блідої маски.

— Однак у постаті відчувається певна напруженість, — відізвався Пейн. — На початку середньовіччя художникам, принаймні на півночі, було важкувато відобразити анатомічні особливості. Ось зверніть увагу на його ногу, тут добре видно, що пропорції порушені.

— А я б не був таким упевненим, — спокійно заперечив Вуд. — У ті часи, коли реалізмом ще не зловживали, художники писали свої картини набагато реалістичніше, аніж нам видається. Вони точно відображали ті деталі, які тепер видаються нам недопрацьованими. Ось, наприклад, ви можете сказати, що у цього чоловіка брови і очі намальовані не зовсім симетрично, правда ж? Та якби він зараз зайшов у цю кімнату, ви помітили б, що одна брова у нього справді дещо вище иншої, а ще — він накульгує на одну ногу. Я впевнений, що ця нога спеціяльно намальована трохи зігнутою.

— Та це просто якийсь диявол! — раптом вигукнув Пейн. — Перепрошую, вельмишановний отче, не при вас кажучи…

— Нічого-нічого, я вірю в диявола, — відповів священик і якось незрозуміло посміхнувся. — До речі, є легенда про те, що диявол також був кульгавим.

— Невже ви хочете сказати, що це сам диявол? Та хто ж тут зображений, до лиха?! — захвилювався Пейн.

— Це лорд Дарнвей, він жив у часи Генріха VII і короля Генріха VIII, — відповів його друг. — До речі, про нього також збереглися цікаві легенди. Напевно, з одною з них і пов’язаний напис на рамі. Детальніше про це можна довідатися із записок, які хтось залишив у старовинній книзі, я випадково знайшов її в бібліотеці. Це дуже цікава історія.

Пейн наблизився до портрета і нахилив голову набік, щоб прочитати старовинний напис на краю рами. По суті, це був чотиривірш, і якщо не звертати уваги на застарілий правопис, то виглядав він приблизно так:

— Правду кажучи, якось моторошно, — сказав Пейн. — Може тому, що я не розумію, про що йдеться.

— Цікаво, що ви скажете, коли зрозумієте, — тихо промовив Вуд. — У тих записках, які я знайшов, детально описано, як цей красень убив себе таким чином, що його дружину стратили за вбивство чоловіка. Наступний запис, який я знайшов, був зроблений значно пізніше, і в ньому йдеться про иншу