Читати книгу - "За браком доказів"

Чорний «ауді», запаркований на схилі вулиці, за якихось сорок метрів від моєї хвіртки, я завважив лише краєм ока, бо думав собі про своє.

Озирнувся через плече щойно тоді, як почув хряскіт автомобільних дверцят і швидкі кроки по асфальту, і просто за собою побачив одну з двох темних постатей. Я не встиг зреагувати. Чиясь рука схопила мене за плече і розвернула з такою силою, що я втратив рівновагу й упав. Коліно хрякнуло до асфальту, гострий біль шугонув вгору стегном і паралізував тіло. Усе сталося раптово, перехід від затишного вечірнього настрою до брутального нападу був такий неочікуваний, що я не міг спромогтися на слово. А коли врешті розтулив рота, щоб заревіти від люті й страху, носак черевика нападника поцілив мене просто під грудину, забивши дихання. Я лежав долі, безпомічно хапаючи ротом повітря.

— Та що з тобою таке? — сказав чийсь голос.

Очі мені заслали сльози, каламуть не давала розгледіти темну постать, яка грізно схилилася наді мною, але голос я впізнав одразу. То був інспектор поліції Ельдар Нурайде. Чи радше, колишній інспектор, якщо вже бути точним.

— Що ти витворяєш? — прохрипів я. — Тобі зовсім в мізках перевернулося?

Замість відповіді я отримав прицільний удар ногою і виблював.

— Повторюю! Що з тобою таке, Бренне?

Я сплюнув в’язкий слиз.

— Про що ти городиш?

— Спершу ти зруйнував мою кар’єру, а потім ще й…

— Лише виняткові ідіоти перекладають вину за свої промахи на інших! — простогнав я, підперся рукою, намагаючись сісти.

Масивне обличчя Нурайде потемніло від люті. Він ступив крок уперед і ногою в коричневому черевику притиснув мою долоню.

— … а потім тобі ще й вистачило нахабства шантажувати мою похресницю!

Я намагався висмикнути руку. Він ще сильніше притиснув її черевиком до асфальту. Кісточки пальців, здавалося, ось-ось поламаються. Я застогнав від болю.

— Так, я знаю, як це боляче, — процідив Нурайде. — А буде ще болячіше, якщо довідаюся, що ти ще хоч раз наблизився до Еріки.

Він більше ваги переніс на ногу, що притискала до землі мою руку.

— Їй достатньо своїх гризот, а до вбивств вона не має ніякого стосунку, просто опинилася не в тому місці і не в той час. Невже це так важко зрозуміти?

— Відпусти руку! — просичав я. — Поламаєш мені пальці!

— Я не лише пальці тобі переламаю, як не даси їй спокою!

Нарешті він зняв ногу з моєї долоні.

— Ти божевільний, якщо сподіваєшся, що тобі за це нічого не буде, — промовив я здушеним голосом.

Нурайде зверхньо повів плечем.

— Та нічого й не буде… Тому й узяв з собою, про всяк випадок, свідка, який підтвердить, що я змушений був захищатися, що ти втратив самовладання і накинувся на мене, коли я всього лиш намагався достукатися до твого здорового глузду.

Досі я не мав жодного шансу зосередитися на чомусь іншому, окрім Нурайде, але тепер глянув на другого чоловіка, який мовчки стояв віддалік.

Пер Івар Му глузливо посміхався, глибоко затягуючись цигаркою.

— Я шокований твоєю агресією, Бренне, — промовив він. — Направду шокований! На щастя, Ельдар і досі може домовитися майже з усіма на свою користь, якщо виникне така необхідність.

— Нурайде вже втратив роботу, йому більше нічого втрачати, — сказав я. — Чого не скажеш про тебе, Му.

— Копни його ще разок, — хихотнув Пер Івар.

Обидва голосно зареготали, коли я умить зіщулився і відсунувся назад, рятуючись від Ельдарових черевиків.

— Гадаю, з нього вже досить, — жовчно кинув Ельдар Нурайде. — Глянь, як корчиться!

Коли вони забралися геть, я насилу звівся на ноги. Коліно нестерпно нило і раз по раз прогиналося піді мною. У руці шалено пульсував біль. Я обережно зімкнув і розімкнув кулак, щоб перевірити, чи не зламані пальці. Начеб ні… Я ледве доповз тридцять метрів до своєї хвіртки, переступив поріг дому, ослаблений, тремтячи від люті, болю і приниження.

Того вечора я заснув лише після жмені знеболювальних пігулок і кількох келихів коньяку. Останнє, що пам’ятав, — неприховану зневагу в голосі Ельдара Нурайде.

На роботі я з’явився за два дні.

— Вигляд маєш паскудний, — сказала Сюнне, дивлячись, як я кульгаю через приймальню. — Чула, що ти хворий, але подумала, може, застуда чи щось таке.

— Просто впав на коліно. Дуже болить, але це минеться.

Я пошкутильгав далі, Сюнне — за мною.

— Що сталося? — поцікавилася вона, коли я нарешті впав на крісло за своїм письмовим столом.

Я не міг зважитися. Якщо розповім правду, Сюнне, однозначно, наполягатиме, щоб я заявив у поліцію про напад. А я заявляти не хотів. Усе, що трапилося, якось було пов’язане з убивствами в Далгаймі. Якби я ув’язався у судову тяганину з Ельдаром Нурайде, невідомо ще, чим би все скінчилося. Можливо, навіть відводом, мене могли б позбавити доручення на захист.

— Ходив на пробіжку, послизнувся, — збрехав я. — Боюся, доведеться зробити інвестицію в нові кросівки, бо в старих підошва зовсім стерлася. Принеси, будь ласка, трохи кави.

Я радів, що Сюнне поводилася вже не так стримано, як останнім часом. Лише, коли вона принесла нам обом каву, я помітив полохливу складку навколо її рота. Коли Сюнне всміхалася, здавалося, наче вмикається і вимикається світло.

— Щось не так? — запитав я.

— З мамою… Її поклали вчора в лікарню.

— Щось серйозне?