Читати книгу - "Діти Праліса"

Падаючи, Марюка потягла за собою і Вербичку. Демон конвульсивно смикнувся і вивільнив пазурі з тіла мавки. Вербичка схопилася на ноги, навіть не завваживши, що по її сорочці струменить кров… Їй було байдуже до себе, цікавило лише одне — Пташка встигла!

І тут Вербичка похитнулась і, подивившись на свої груди, впала на коліна.

— Вітаю тебе! — напівзгаслим голосом крикнула вона Пташці, піднявши голову і глянувши на дівчину. — Ти — Володарка Діброви!

Невідомо чому, але обидва війська враз зупинилися. Всі були приголомшені відчуттям могутньої сили, яка раптом, неначе дикий вихор, вирвалася з діброви.

Пташка зринула в повітря. З її очей і рук вдарило яскраве, сліпуче світло, і його промені, мов гострі шпичаки, пронизували чорну нечисть і зганяли її докупи.

Відьми, марюки, анциболоти, перевертні, вурдалаки верещали, гарчали, намагалися чинити опір, пручалася і звивалася, але невідома сила зводила їх докупи і, піддаючись їй, вони рушили до Переводу. Пташка подумки відшукала недавню хижку Никодима, оточену з усіх боків тягучими трясовинами, і чорна нечисть, волаючи та завиваючи, стрімголов кинулася з високою берега в річку, за світлом мавчиних очей. Воно підхопило їх і всім скопом відкинуло у саме серце трясовин.

І стало тихо. Пташка опустилася і підбігла до Вербички. Мавка лежала на траві, Борода підтримував її голову, а Гапка намагалася перев’язати рану.

— Марно, — кволо відмахнулася Вербичка, — я помираю…

Обличчя її посіріло, погляд почав згасати.

— Тітонько! — Дівчина взяла мавку за руку. — Дякую вам! Ви ж мене врятували!..

Очі Пташки заблищали від сліз.

— А ти врятувала всіх, — кволо всміхнувшись, відповіла Вербичка, — от і відновлено справедливість, а втрачене знайдено… Вибач… То я не завадила Марюці вбити твого батька… і кров Берізки, я вже не маю сумніву, на її лапах… Вона знала все, а я, дурна… загнала дрібних марюк у болото! Втішила себе… Вибач…

Тіло Вербички раптом затремтіло, а очі чи то від жаху, чи від подиву широко розплющилися: вона бачила щось — невидиме нікому.

— Дивись, Пташко! — з останніх сил вигукнула вона. — Дивись: Василь і Берізка! Вони кличуть мене і кажуть, що все давно пробачили і забули!

Пташка зібралась з силами і побачила… Світло! Світло, в якому чітко вимальовувалися дві постаті: жіноча — з далеких снів дитинства, і чоловіча — з примарної хати на галявині. Вони усміхалися їй! Пташка відчула, як затремтіла рука Вербички і як мавка враз затихла. І тут-таки, поруч з двома фігурами, з’явилась третя. Пташка підвелася, по її обличчю покотилися сльози. Раптом усі три постаті спалахнули яскравим світлом і осяяли собою всю Діброву. Це вже бачили всі, спалах був миттєвим, але таким, що на мить аж очі засліпив.

— Усе, — прошепотів Микита, — прокляття спало. Немає більше привида діброви…

Новий ранок був сповнений і радості, і жалоби. Багато полягло як людей, так і нечисті. Берег Рудки ряснів білими сорочками, заляпаними кров’ю оборонців селища, а поряд з ними горами лежали трупи чорної нечисті, яку стягали до річки і скидали у воду.

Своїх же полеглих вцілілі вирішили поховати у спільній могилі і насипати курган. Під вечір похорон було скінчено. За селом виріс високий курган, а чорні трупи навіки зникли у глибоких і швидких водах річки.

Повітрун і Микита стояли поруч та дивилися кудись удалечінь. До них підійшов Липень.

— Я знаю, про що ви думаєте, — сказав він, — ми навчимося жити по-новому!

— Туман зник. У Березову-Рудку прийдуть інші люди…

— А може, це й на добре, — зітхнув Липень, — хай ідуть, аби тільки краси цієї не сплюндрували і берегли її, полюбивши всім серцем.

— У! Так воно і буде, Липню, — сказав Вітряк, який підійшов слідом за старим. — Але не скоро ще люди прийдуть сюди! Бо довго ще житиме дурна слава про зловісні тумани на болотах, а вони тут ой як часто бувають!

А нечисть Андрія збиралася в путь. Бо хоч і милими стали їм береги Рудки, але п’янке повітря Запорожжя було стократ миліше. Тільки Мефодій лишався з Пташкою.

— Чекайте в гості будь-якої миті! — цілуючись на прощання з Галкою, сказала Пташка, — адже я добре пам’ятаю, де Дніпровий.

— Шкода, — сумно мовила Гапка, поцілувавши в щоку Мефодія, — шкода, що втрачаємо такого славного знахаря…

Упир зітхнув і відвернувся.

— Кхе-кхе, — прокашлявся Бородавка і смикнув Гапку за спідницю, — а що скажеш на те, що я в Дніпровий перебиратися надумав? Га? Чи приймеш?