Читати книгу - "Моє сторіччя"

як п’ятого жовтня п’ятдесят першого року було випущено 250-тисячний «фольксваґен», а потім ми святкували цю подію. Пан Нордгофф виголосив дуже гарну промову. А ми всі стояли довкола «жука», що тоді ще не був золотисто-жовтим, — таким став уже мільйонний автомобіль, появу якого ми відзначали на чотири роки пізніше. Але, попри все, друге святкування було значно кращим за перше, три роки до того, тобто коли випустили 50-тисячний автомобіль. Тоді навіть посуду було обмаль, тож на всіх співробітників та гостей не вистачило склянок, декому довелося пити з посуду, виготовленого з якогось штучного матеріалу, і після цього люди скаржилися на біль у шлунку, а дехто навіть блював просто в робочому павільйоні або надворі. Але цього разу вже для всіх знайшлися справжні склянки. Шкода лише, що того року помер у Мюнхені, й тому не зміг порадіти разом із нами, професор Порше, бо ж саме він, а не Гітлер, придумав «фольксваґен». Він точно відповів би нам, якби побачив наші ощадні картки з тих часів.

Я почала працювати на «Фольксваґені» вже під час війни, відразу після битви під Сталінградом, коли мобілізовували всіх підряд. Тоді, як ви самі добре знаєте, випускали не «жуків», а великі партії військових машин для армії. У пресувальному цеху, де я штампувала бляху, було, крім найманих працівників, багато російських жінок, але нам забороняли з ними говорити. То були важкі часи. У цьому цеху я пережила й бомбардування. Але потім, коли завод знову запрацював, я отримала легшу роботу, на монтажному конвеєрі. Там ми й познайомилися з моїм чоловіком. А в п’ятдесят другому померла моя люба матінка і залишила нам будиночок із садом біля Марієнборна — отоді я й перебралася в радянську окупаційну зону. Мій чоловік пропрацював ще близько року, а потім з ним трапився нещасний випадок. Можливо, це була наша помилка. Або ж доля хотіла, щоб ми опинилися в цілковитій ізоляції. Навіть на наші листи ви не відповідаєте. Це несправедливо!

А ми ж своєчасно надіслали вам минулого року наші заяви на вступ до Ощадного товариства «Фольксваґена», а також усі інші необхідні папери. По-перше, підтвердження того, що мій чоловік, Бернгард Айльзен, починаючи з березня тридцять дев’ятого й протягом чотирьох наступних років, щотижня сплачував мінімум п’ять рейхсмарок за наліпки, які слід було збирати, щоб отримати право придбати синьо-чорний автомобіль у товариства «Сила через радість», як тоді називався «Фольксваґен». Мій чоловік назбирав загалом 1 230 наліпок. Саме такою була тоді фабрична ціна цієї машини. По-друге, вам надіслали підтвердження від регіональної президії націонал-соціалістичного товариства «Сила через радість». Але тоді мій чоловік нічого не отримав, бо всі нечисленні автомобілі, випущені під час війни, роздали партійним начальникам. На підставі цих документів, а також того, що мій чоловік — інвалід, ми тепер і претендуємо на «жука» кольору «липовий листок», а саме на «Фольксваґен 1500» базової комплектації.

Тепер, коли завод випустив уже понад п’ять мільйонів автомобілів і навіть збудував філію в Мексиці, він може собі дозволити віддати нам наш законний «фольксваґен» — навіть попри те що наше постійне місце проживання знаходиться у Німецькій Демократичній Республіці. Чи, може, ми вже більше не вважаємося німцями?

Оскільки ваш Федеральний суд нещодавно підписав угоду з об’єднанням колишніх вкладників «Фольксваґена» в Карлсруе, ми маємо право на знижку 600 німецьких марок. А решту ми радо виплатимо в східнонімецькій валюті. Це ж можливо зробити, хіба ні?

З великою повагою очікую на вашу відповідь.

Ельфріде Айльзен

1952

Я досі відповідаю, якщо гості питають: нас познайомило «чарівне дзеркало», а не сучасна телепередача «Слухай сюди». Спочатку було знайомство, а вже потім потроху прийшло кохання. Це сталося п’ятдесят другого, на Різдво. Тоді всюди, і в нас у Люнебурзі, люди збиралися перед вітринами радіомагазинів і схвильовано спостерігали на екранах за тим, як народжувалася перша справжня телевізійна програма. Там, де стояли ми, був один-єдиний телевізор на всіх.

Не можу сказати, що програма була надзвичайно цікавою: спершу розповідали історію пісні «Тиха ніч, свята ніч», в якій ішлося про вчителя та різьбяра Мельхіора. Потім демонстрували хореографічну композицію за мотивами Вільгельма Буша, де витанцьовували Макс і Моріц. І все це — після музики Норберта Шульце, якому ми, колишні солдати, завдячуємо не лише «Лілі Марлен», а й піснею «Бомби на Янголяндію». Далі звучала святкова промова інтенданта Північно-західної німецької радіостанції, такого собі доктора Плейстера, — з його прізвищем телекритики потім завжди римували «віконний клейстер». А ще була дикторка у сукні в квітах; вона трималася дуже невпевнено і кожному всміхалася персонально, особливо мені.

Її звали Ірена Косс, саме вона звела нас у такий дивний спосіб, — бо ж у людському натовпі перед вітриною магазину з радіотоварами Гундель опинилася поряд зі мною цілком випадково. Їй подобалося все, що могло запропонувати «чарівне дзеркало». Різдвяна історія зворушила її до сліз. Вона радісно плескала після кожної витівки Макса і Моріца, геть не соромлячись свого захоплення. Після випуску новин — уже не пригадую, про що саме там йшлося, крім проповіді Папи Римського — я набрався відваги, торкнув її за плече і спитав:

— Ви не зауважили, моя люба фройляйн, що ви дуже схожі на дикторку?

На це вона лише зухвало засміялася: