Читати книгу - "Щоб ніхто не здогадався"

Бруд задоволено кивнув.

— А іншої такої установки немає, — посміхнувся вчений. — Немає на Земл…

Він не встиг договорити, бо несподіваний шум змусив його замовкнути. Це війська вирішили силою зброї розблокувати лабораторний відсік. Але було вже пізно.

«На Землі… — повторив подумки незакінчену фразу Ейніса генерал. — На Землі…»

— Що ж, — зовсім тихо сказав Бруд, коли увесь простір навколо замиготів і захвилювалося. — Нехай буде так. Нехай буде Земля.

І щойно він договорив, вони зникли…

— Ну як, Мишко? — в один голос запитали мама, тато й бабуся свого сина та онука, який не увійшов, а просто-таки увірвався до передпокою. Не всидівши у вітальні, вони всі разом вийшли зустріти хлопця, ледве почувши швидкі кроки за дверима. Їхнє хвилювання можна було зрозуміти — Мишко ж бо складав сьогодні останній іспит останнього, п’ятого, ступеня, і тому всі з нетерпінням чекали результату. Навіть Мишкова молодша сестра, дванадцятирічна Оленка, яка завжди зберігала незворушний олімпійській спокій, цього разу також не всиділа й услід за дорослими поспішила до передпокою.

— Ну як, склав? — у свою чергу поцікавилась вона у брата.

— Екран увімкнено? — не звертаючи уваги на запитання, схвильовано звернувся Мишко до домашніх.

— А що, щось трапилося? — захвилювалася жіноча частина родини.

— Як?! — здивувався Мишко. — Ви що, не пам’ятаєте?

— Господи, Михайлику, — заголосила бабуся, — у мене зараз серце зупиниться…

— І що за звичка така! — обурилася Оленка. — Тягне, наче кота за хвіст!

— Та ви що? — вражено продовжував Мишко. — Сьогодні ж експедиція на Марс приземлилася. Справжня! Не роботи якісь, а одинадцять астронавтів з повним спорядженням!

— А, ти про це…

Мишко тим часом скинув черевики й хотів було проскочити у вітальню до широкого монітора, але батько встиг перехопити його за руку.

— Ну, по-перше, не приземлилися, а примарсилися, — повчально промовив він. — А по-друге… Як твій іспит? Ми ж тут усі хвилюємося!

— Та нормально я склав! Все гаразд. 14,75 бали, — відрапортував Мишко й, відчувши, що батько послабив хватку, вирвався й прошмигнув до вітальні.

— Слава тобі, Господи! — з полегшенням зітхнули мама й бабуся.

— О, ледь не забув, — уже з кімнати голосно сказав Мишко. — Третє місце в загальномегаполісному рейтингу!

— Пхе, всього третє, — покрутила носиком Оленка й статечно рушила за братом.

— Ну що ж, — тато повеселішав. — Якщо все так добре, можна спокійно подивитися новини про цю експедицію. Добре, що Мишко нагадав, а то за нашими хвилюваннями я пропустив таку подію!

— Так, ось людство вже й на Марсі, — чомусь сумно зітхнула бабуся й разом зі своєю дочкою (тобто Мишковою мамою), яка лише посміхнулася на слова чоловіка та своєї матері, теж пішла до вітальні.

— Давайте швидше! — підганяв старших Мишко. — Містере Третій, — звернувся він до телевідеосистеми, — врубай сьомий!

— Слухаю вас, — почувся трохи деренчливий голос робота. — Що вас цікавить?

— Ну, ти подивися на нього! — ляснув по коліну батько. — Що ж це за система така норовлива?! Любі мої, — звернувся він до дружини та тещі, — скільки це можна терпіти?! Як тільки важлива новина, негайно ж починаються коники! Ще й реагує, залізяка, тільки на слово «містер»!

— Павлику, — Мишкова мама залишалася спокійною, — ти перебільшуєш. Мені, наприклад, це подобається. Робот із характером — це навіть цікаво. Тим більше, тато…

— Тато, тато, — роздратовано перебив її чоловік (від його гарного настрою фактично нічого не лишилося). — Давно вже час цю купу непотрібу на смітник викинути!..

— Я тільки «за»! — докинув Мишко. — Он у Міщанських найновіший «гіпер». Оце система — закачаєшся! А наш ІМІСТ-333 — це справді мотлох!

— Ви ж чудово знаєте, що твій дідусь, — мама кивнула головою в бік Мишка, — і твій тесть, — це вже до чоловіка, — був би проти такого вчинку.

— Так, твій тато й ваш чоловік, — по-акторськи приклавши руку до серця, звернувся до дружини Михайлів батько, — взагалі проти всього, що робиться в цьому домі, — тон батька дедалі підвищувався. — І не тільки в домі, а й у мегаполісі. Та й взагалі на планеті! Я навіть не знаю, як можна так жити! Усе, на чому суспільство тримається й не тільки тримається, але й впевнено рухається вперед, розвивається — он уже Марс починаємо освоювати! — усі ці засади ним нехтуються! Що вже казати про суспільство, коли в нашому дворі живуть якісь шовкоподібні собаки із закрученими хвостами! Хіба не можна придбати робота-мисливця чи завести парочку справжніх породистих псів?

— Любий, але наші собаки теж породисті, — миролюбно мовила мама.

— О, так, — іронічно відповів тато. — Може, у кам’яному віці й була така порода… І взагалі, — голос батька став трохи приглушеним, — якби не аварія на Місяці й не Сьомий місячний закон, ноги моєї не було б у цьому домі!

— Якби не допомога мого батька, — спалахнула мати, — цієї самої ноги у тебе взагалі б не було! Місячний закон згадав, невдячний. А братові твоєму хто допоміг? А скількох мій тато на ноги поставив? Забув уже?!

— Марійко, Павлику, — намагалася заспокоїти їх бабуся. — Не варто, не варто в такий