Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

І в льоху запало тяжке, сповнене напруги мовчання. Очі двох полонянок впились у золоту миготливу крапочку на все сірішому небі. Їхні думки, повні сильного відчаю, густішали, збирались у невидиму повітряну хвилю і мчали у простір. Вони були швидші за звук і світло, бо лише думка може за кілька секунд подолати безмірну відстань, і нічого не стане їй на заваді — хіба що тільки інша думка, сильніша за неї.

Але саме у цей час ніхто на землі не пересилав свої думки до Зірок, і Небесний Шлях був вільний.

Очі обох полонянок не відривалися від золотої цяточки на небі, що сіріло, сіріло… і врешті почало ставати блакитним. І тоді золота цяточка зникла.

Полонянки перезирнулись.

— Ти почула відповідь Зірки? — напружено спитала Чарівниця.

— Ні. У неї було замало часу на відповідь.

— Зникла. Вони всі позникали. Небо посвітліло, — мовила Чарівниця. — А раз їх там немає, то вони не можуть нам допомогти. Зараз зійде сонце.

— Вони там є весь час, — не погодилась Панянка. — Тільки ми їх за дня не бачимо. Якщо вони нас почули…

— Якщо захочуть… — шепнула Чарівниця. — Вони переповнені почуттям власної важливості?

— Ні. Вони такі ж могутні і такі ж нещасні, як Земля. Може, знаючи безмір своїх турбот, вони захочуть зрозуміти наші?..

Сонця ще не було видно з-за стін Ратуші, але перші його промені вже падали на Ринок, заливаючи його світлом, що трохи зменшувало сумну потворність і сліди руйнувань.

— А я ж казала, що ви ще тут будете! — почули вони за собою писк щурихи. Вона стояла разом зі своїм товаришем на задніх лапках. — Я знала, що рятунку для вас немає. Ніхто звідси не вибереться, може, тільки птах…

— …маленька пташечка, — виправив її щур. — Ґрати у вікні густі. А перетворюватись на мишку чи щура я вам таки не раджу, бо мої брати й сестри не люблять чужих.

У льоху панувала мовчанка. Щури, відчувши, що вони тут зайві, зникли. Чарівниця з Панянкою сиділи непорушно і мовчали. Небо за вузеньким віконцем синіло і ясніло золотом від сонця, досі невидимого з льоху.

— Ще почекаємо, — шепнула Чарівниця. — Але коли вже не буде іншого виходу, перетворю тебе на птаха. Але в останню мить. До самого кінця даватиму шанс Долі.

— А ти? Як же ти?

— Мені нічого не допоможе. Я казала тобі, що вже використала право на три чарівні перетворення задля власного захисту. Мені залишилось лише право перетворитись на птаха у Годину Багаття. Дякую Богам і за цю ласку.

Час минав. Знову запала мовчанка. Обидві полонянки відчули марність своїх старань і пригнічено обперлись на стіни льоху. Чарівниця безсило заплющила очі. Панянка з похмурим жалем вдивлялась у пучок все яскравішого світла, яке текло з маленького віконечка. У сонячному блиску чітко видно було крихти пилу, що кружляли у повітрі, і велику густу павутину, виткану в одному з кутків. Павук, однак, замість сидіти у своїй сітці, хутко біг до віконних ґрат на своїх довгих, зігнутих ніжках.

— Він тікає, а ми… — прошепотіла зажурено Панянка. Павук зникав по другий бік густих ґрат. Чарівниця розплющила очі, й зацікавлено спитала:

— Чого це він тікає? Його павутина міцна, безпечна. Чого це він її покинув? І чому видається, що він шалено переляканий?

Раптом знову з’явилися щури. Вони стояли на задніх лапках, а їхні довгі вуса нервово тремтіли:

— Ми з вами прощаємось, — хутко промовила щуриха. — Наші передні вартові вже вирили вихід назовні Ратуші. Тут стає небезпечно. Отож ми всі тікаємо, все наше тутешнє щуряче плем’я.

— Небезпечно? Про що ти хочеш сказати? — спитала Чарівниця.

— Не знаю, але всі ми, скільки нас тут є, відчуваємо щось страшне, що наближається все швидше й швидше. Ми повинні якнайшвидше звідси втекти. Ти, мабуть, знаєш, що щурячий рід відчуває небезпеку задовго до того, як вона прийде. Наприклад, тікає з корабля в океані до того, як він потоне. Якраз тепер ми передчуваємо, що тут зараз станеться щось дуже небезпечне для нашого життя. Прощавайте!

І щури зникли в одній з дірок.

— Глянь, — шепнула Чарівниця. — Таргани також тікають. Уся їхня армія, що безпечно й довго сиділа собі у цій камері, зараз її кидає і чимдуж мчить геть, протискаючись у всі щілини…

— Я також починаю дивно почуватись, — тихо промовила Панянка. — У мене таке відчуття, ніби зараз щось має статися. Щось дуже страшне, але…

— …але не для нас. Так. Я так само це відчуваю, — підтвердила Чарівниця. — Глянь, лютує шалений вітер. Майже ураган. І зірвався він так різко й несподівано… Одне з тих кількох дерев, що тут ростуть, аж до землі згинається, хоча стовбур у нього товстий. Спитаю у цього дерева, що відбувається…

Чарівниця вткнулась обличчям у ґрати і прикипіла поглядом у крону дерева, яка танцювала на сильному вітрі.

— Воно каже, — почала монотонно, — що до Містечка наближається великий загін вершників. Вони їдуть усе швидше, бо ж вітер їм сприяє, їм не доводиться долати його опору. Але цей вітер, каже дерево, дуже дивний. Нічого раніше його не віщувало, жодна рослина не відчула його приходу. Корені