Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

— А вони подумали… що ти знову… І я теж повірив…

Батько випростався і пильно дивився кудись удалину, повз вулицю, повз бульвар, що тільки-но перейшов на зелену, літню форму одягу.

— Цього більше ніколи не буде, синку. Ніколи… Ти чуєш?..

— Увага! Увага! Говорить сьомий поверх! Усіх мешканців будинку номер дев'ять дріб три просимо знову піднятися у свої квартири. Ми просто вирішили влаштувати фізкультхвилинку: невеличку пробіжку сходами на подвір'я. Ми хотіли, щоб ви після робочого дня подихали трохи свіжим повітрям. Фізкультхвилинка закінчена!..

Семен Блошкін вимкнув мікрофон. І всі одразу, наче по команді, накинулися на Льоню.

— Як ти насмів? Що тепер скажуть мешканці?! — кричав запальний Семен Блошкін. — І мене таким дурнем виставив: «влаштували фізкультхвилинку»! А що я мав казати? Як пояснити мешканцям?! Дорослих людей примусили сходами бігати. Хуліганство, та й годі!..

— Він же у нас «найголовніший», він усе може, — докинула Тиха Таня. — А як же, усе… Вигадав відповідати на запитання радіослухачів! Ну, й що вийшло? Закидали нас різними розумними запитаннями, а ми відповісти й не можемо: самі не знаємо… До докторів наук кожні п'ять хвилин бігати незручно: вони тоді з «докторів» на «хворих» обернуться. Вася Кругляшкін казав, що не треба влаштовувати такі передачі. А Льоня своє: «Я — головний! Що хочу, те й передаватиму!»

— А ми ось зараз увільнимо його з цієї посади! — запропонував Левко Груздєв. — Переведемо на іншу роботу, з пониженням!

— Правильно! Треба його покарати! — загаласували з усіх сторін. — А то звик командувати!

— Ким же ми його призначимо? — з жалем дивлячись на Льоньку, промовила Люба Казачкіна.

Тиха Таня спокійнісінько вмостилася на дерев'яний стіл і сказала:

— Він любить командувати! От і нехай веде уроки гімнастики: «Раз-два, встали! Раз-два, сіли! Раз-два, кроком!..» І досвід вже має: влаштував сьогодні «фізкультхвилинку»!

Усім сподобалася Танина пропозиція, і її затвердили майже одноголосно. Тільки Владик утримався.

— А хто ж у нас тепер буде «найголовніший»? — несміливо запитав він.

— А навіщо нам «найголовніший»? — стенув плечима Олег. — Непотрібно більше! Годі! Усі разом працюватимемо. Так краще. Адже правда?..

Він підійшов до Льоньки, глянув на його сумну фізіономію і поклав руку на худе плече товариша:

— Ех ти, вихователь!..

Тиха Таня без поспіху, задумливо перебирала підручники. Одні вона залишала на столі, інші клала в портфель. Були останні дні занять, і Таня вже думала про літо. Виїжджати з міста їй цього разу не хотілося. «Як же я поїду? — міркувала Таня. — А наше радіо? Усі вже звикли до передач… І я сама звикла. І потім, нова майстерня. Тільки-но відкрилася, стільки бігали, старалися, сварились — і раптом одразу поїхати!»

У цю хвилину пролунав дзвінок. «Хто б це міг бути? — здивувалася Таня. — Газети завжди у скриньку кидають. Може, телеграма?»

Хтось із сусідів відчинив двері, і Таня почула Льонин голос:

— Таня вдома?

А наступної хвилини Льонька, схвильований і червоний, з'явився у дверях.

— Слухай, Таню, ти накручуєшся? — випалив він просто з порога.

— Ти здурів, чи що?

— А мати твоя накручується?

— При чому тут моя мати? Кажи, у чому річ?

— У щипцях! Розумієш?

— Ні…

— Взагалі, така справа вийшла!.. Калерія Гаврилівна здала нам у майстерню свої щипці для накручування волосся. Це я її умовив. Невже, кажу, у вас нічого не зламалося за останній час? У всіх мешканців, кажу, вже давно щось та зламалося, а у вас іще ні. Чого ж це ви так відстаєте? Не скажу ж їй, що до нас ще майже ніхто нічого ремонтувати не приносив! Ну, через день вона прибігає зі щипцями. «Ось, — каже, — у мене зламалося!.. Зможете відремонтувати?» — «Зможемо», — кажу. І почав учора ремонтувати… А вони зовсім теє… просто навпіл!

— Виходить, «що зламалось — доламаємо!..». Так, чи що, — усміхнулася Тиха Таня.

— Що ж тепер робити? — розпачливо вигукнув Льоня, — Так їй віддавати не можна: на весь будинок ославить, буцімто ми не ремонтуємо, а ламаємо. А якби у тебе були такі ж щипці, я б їх віддав замість тих. Розумієш? Я вже усіх дівчат у будинку оббігав. До тебе останньої прийшов!

Таня подумала трохи, стенула плечима:

— У нас у квартирі ніхто не накручується. А в інших… чекай, чекай! Адже навпроти нас перукарка живе! Тітонька Дуся! У неї, певно, є…

Прихопивши портфель, Таня вийшла на площадку парадних сходів і подзвонила у сусідню квартиру.

— Скільки разів казала: картопля нам не потрібна! І не дзвоніть уранці!.. — почувся з-за дверей сердитий голос.

— Тітонько Дусю! Це не картопля, це я, Таня!..

— Танечка?

Двері відчинилися. Вигляд у перукарки був заспаний. Вона була у халаті, а волосся її було, здавалося, запорошене лапатим снігом: вона накручувала його на білі папірці. Спостережливий Льонька скис:

— Ось ба-ачиш… Значить, щипців у неї немає!

— Яких щипців? — почувши Льончине запитання, жваво поцікавилася перукарка.

— Щипців для завивки, — пояснила Таня. — Нам дужа потрібні. Тільки назовсім.

— Либонь ти, Танечно, накручуватися зібралася? Щипцями шкідливо: волосся перепалюється. Це вже ти повір нам, цирульникам!

Слово «цирульник» здавалося тітоньці Дусі оригінальнішим і красивішим, ніж звичайне «перукар».

— І взагалі рано тобі, Танечко, накручуватися. Ти кіски свої бережи. Коси — це