Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Господь Бог тут, здається, ні до чого. Жорстоко побито нафтогазового магната Юрія Володимировича Бойченка. Буквально десять хвилин тому телефонував перший заступник міністра внутрішніх справ Корнєєв і розповів, що Бойченка знайшла його ж охорона в тяжкому стані на одній з його дач.

— А де ж вона, та охорона, була до того чи під час того?

— Деталі дізнаєшся на місці. Туди вже виїхали з міліції і прокуратури. Ну, і, звичайно, «швидка допомога». У чергового дізнайся адресу дачі. Як щось більш-менш стане зрозумілим, телефонуй мені особисто.

— Голова знає?

— Його в кабінеті немає, мобілка не відповідає. Мабуть, у сауні або ще десь…

— Угу, на здибанці з кимось. Або з президентською раттю, або з бізнесовою. І там, і там одне одного підозрюють, бояться, щоб хтось не записав розмову на мобільний телефон (неначе інших способів зробити це немає).

— То не наші справи. Нам треба робити своє діло. За всім, що останнім часом трапилося, хай слідкує Генпрокуратура.

— Еге ж, та наслідкує…

— Петре, чи це часом не ти організовуєш мордобої, щоб ми з тобою частіше бачилися? — Зорій зустрів Симка біля прохідної санаторно-курортного комплексу в Феофанії, яка розташована у мальовничій лісовій зоні під Києвом. — Якби не ці потвори, ми забули б, які є на вигляд.

— Та ну їх, цих хазяїв життя, — роздратовано кинув підполковник міліції Петро Симко. — І так не дають людям спокійно жити, а тут ще їхні кримінальні розборки.

— Так ти думаєш, ці бандюки самі квасять пики одне одному?

— А що ж тут думати! їм же мало їхніх мільйонів. Хочуть загребти ще й майно подільників. Моя б воля — я зібрав би їх в одне місце, наприклад, на якомусь кораблі, й потопив би десь в океані. І щоб навіть у батискафі до них ніхто й ніколи не добрався.

— Так, чималенький «Титанік» знадобиться, щоб стільки кровопивць зібрати в одному місці, — поплескав по плечу друга полковник СБУ Богдан Зорій. — Ну, розказуй, що ти вже знаєш про напад на цього кретина Бойченка.

— На місце події я не поїхав, бо наш патруль, який перший прибув на дачу Бойченка, лише побачив хвіст «швидкої допомоги». І то, лікарі поїхали вже за машинами його охорони. Вони й доправили хазяїна у Феофанію. Уявляєш, «швидка допомога» з професійними реаніматорами намагається догнати ескорт крутих машин, в одній з яких стікає кров’ю побитий майже до смерті Бойченко. Це замість того, щоб надати термінову медичну допомогу. Треба обов’язково подивитися на водія «швидкої»: на своїй розвалюсі, якій завтра мине сто років, він примудрився домчати до медичного комплексу майже одночасно з «Мерсами» й «Лексусами».

— То давай, може, його першого й опитаємо? Треба з чогось починати.

— Думаю, ні він, ні лікарі нам не допоможуть, — упевнено відповів Симко.

— Зачекай, не гарячкуй. Ти вже знаєш, хто викликав «швидку»? Може, вже встановлено, що говорив той, хто її викликав? Чи вже відомо, скільки часу автомобіль їхав, звідки добирався?

— У тобі вмер міліцейський оперативник — стільки ти задаєш дрібних запитань.

Петро Симко ніколи не втрачав нагоди нагадати Зорію, що вони могли б бути зовсім не тими, ким є зараз. Колись, ще студентами цивільного інституту, вони разом мріяли працювати в міліції, разом подавали документи, проходили медкомісію, співбесіди. Але зарахували в органи внутрішніх справ Петра Симка, а Зорія не взяли. Потім упродовж своєї міліцейської кар’єри Петро заздрив Богданові, бо насправді мріяв працювати в органах безпеки, куди Зорія запросили за кілька років по закінченні вузу.

Симко навіть писав рапорти щодо переведення з МВС у КДБ. Але в Союзі був неписаний закон — міліціонерів і євреїв у «контору» не брати. Це вже після того, як Україна здобула незалежність, після краху не лише радянської держбезпеки, а й усієї правоохоронної та судової системи до національної спецслужби неконтрольованим потоком потекли ріки недостатньо перевірених, непрофесійних кадрів із міліції, прокуратури, Адміністрації Президента або й просто з політичних партій і рухів різного ґатунку та спрямування.

— Петре, скажи-но, чи вдалося встановити, хто телефонував до міліції та повідомив про побиття Миколи Назарова в Голосіївському парку?

— Ні, — знервовано відповів Симко, бо вже починав розуміти, куди хилить приятель. — Ти хочеш сказати…

— Так, гайда до водія і лікарів «швидкої».

Вони зайшли на територію медкомплексу. Довго шукати автомобіль не довелося. Він саме під’їхав до прохідної. Ще

хвилина, і Зорій та Симко шукали б і водія, і лікарів деінде. Петро, одягнений у міліцейську форму, став посеред дороги й підняв руку. Автомобіль загальмував. Водій «швидкої», не чекаючи, доки підполковник підійде, виплигнув із машини.

— Шеф, я так зрозумів, є якісь питання? — спокійний голос водія свідчив про його неабияку врівноваженість і впевненість. — Сам дивуюся: простояли ми тут уже з півгодини, а нас до постраждалого не пускають, ніхто нічого не запитує. Виявляється, хтось додумався, що і в нас можна щось спитати.

— Треба буде, запитаємо у всіх і все, що нам потрібно, — не дуже дружелюбно буркнув Симко. — Підполковник Петро Симко, карний розшук, — Петро Миколайович приклав руку до козирка. — Для початку