Читати книгу - "Вибрані твори"

Признаюсь, ховати таких людей, як Бєликов, це велика приємність. Коли ми поверталися з кладовища, то у пас були скромні, пісні фізіономії; нікому не хотілося виявляти цього почуття задоволення, — почуття, схожого на те, яке ми відчували давно-давно, ще в дитинстві, коли старші виїжджали з дому і ми бігали по саду годину чи дві, упиваючись цілковитою волею. Ох, воля, воля! Навіть натяк, навіть слабенька надія на її можливість дає душі крила, чи не правда?

Повернулися ми з кладовища в доброму настрої. Але минуло не більше тижня, і життя потекло по-старому, таке ж суворе, стомливе, безладне, життя, не заборонене цуркулярами, але й не дозволене повністю; не стало краще. Та й справді, Бєликова поховали, а скільки ще таких людей у футлярі залишилося, скільки їх ще буде!

— Ото ж воно й є, — сказав Іван Іванович і закурив люльку.

— Скільки їх ще буде! — повторив Буркін.

Учитель гімназії вийшов з сарая. Був це чоловік невеликий на зріст, товстий, зовсім лисий, з чорною бородою мало не до пояса; і з ним вийшли дві собаки.

— А місяць, місяць який! — сказав він, дивлячись вгору.

Стояла вже північ. Праворуч видно було все село, довга вулиця тягнулася далеко, верст на п’ять. Все потонуло в тихому, глибокому сні: ні руху, ні звуку, навіть не віриться, що в природі може бути так тихо. Коли місячної ночі бачиш широку сільську вулицю з її хатами, скиртами, заснулими вербами, то на душі стає тихо; в цьому своєму супокої, сховавшись у нічних тінях від трудів, клопоту й горя, вона лагідна, сумна, чудова, і здається, що й зорі дивляться на неї ласкаво і розчулено, і що зла вже немає на землі, і все благополучно. Ліворуч від села починалося поле; його було видно далеко, до горизонту, і на всю широчінь цього поля, залитого місячним світлом, теж ні поруху, ні звуку.

— Ото ж воно й є, — повторив Іван Іванович. — А хіба те, що ми живемо в місті, в задусі, в тісноті, пишемо непотрібні папери, граємо в вінт, — хіба це не футляр? А те, що ми проводимо все життя серед нероб, сутяг, нерозумний 1 бездіяльних жінок, говоримо й слухаємо різні дурниці, — хіба це не футляр? От, коли бажаєте, то я розповім вам одну дуже повчальну історію.

— Ні, час уже спати, — сказав Буркін. — До завтра.

Обидва пішли в сарай і лягли на сіні. І вже обидва вкрилися і задрімали, коли раптом почулися легкі кроки: туп, туп… Хтось ходив недалеко від сарая; пройде трохи і зупиниться, а за хвилину знову: туп, туп… Собаки загарчали.

— Це Мавра ходить, — сказав Буркін.

Кроки затихли.

— Бачити й чути, як брешуть, — проказав Іван Іванович, повертаючись на другий бік, — і тебе ж називають дурнем за те, що ти терпиш оту брехню; терпіти образи, приниження, не сміти одверто сказати, що ти на боці чесних, вільних людей, і самому брехати, посміхатися, і все це заради шматка хліба, заради теплого кутка, заради якогось чиночка, не вартого й копійки, — ні, більше жити так неможливо!

— Ну, це вже ви з іншої опери, Іване Івановичу, — сказав учитель. — Будемо спати.

І хвилин через десять Буркін уже спав. А Іван Іванович усе повертався з боку на бік і зітхав, а потім підвівся, знову вийшов надвір і, сівши біля дверей, закурив люлечку.

1898

Ще з раннього ранку все небо облягли дощові хмари: було тихо, не жарко і скучно, як буває в сірі, похмурі дні, коли над полем давно вже нависли хмари, ждеш дощу, а його нема. Ветеринарний лікар Іван Іванович та вчитель гімназії Буркін уже стомились іти, і поле здавалося їм безкраїм. Далеко спереду ледь було видно вітряки села Мироносицького, праворуч тягся і потім зникав далеко за селом ряд пагорбів, і обидва вони знали, що це берег ріки, там луки, зелені верби, садиби, і коли стати на один з пагорбів, то звідти видно таке ж величезне поле, телеграф і поїзд, здалеку схожий на повзучу гусеницю, а в ясну погоду звідти буває видно навіть місто. Тепер, у тиху погоду, коли вся природа здавалася лагідною і задумливою, Іван Іванович та Буркін були сповнені любов’ю до цього поля, і обидва думали про те, яка велика, яка чудова ця країна.

— Минулого разу, коли ми були в сараї у старости Прокопія, — сказав Буркін, — ви збирались розповісти якусь історію.

— Так, я хотів тоді розповісти про свого брата.

Іван Іванович спроквола зітхнув і закурив люлечку, щоб почати розповідь, але саме в цей час пішов дощ. І хвилин через п'ять лив уже рясний дощ, обложний, і важко було передбачити, коли він перестане. Іван Іванович та Буркін спинились в роздумі; собаки, вже мокрі, стояли, підібгавши хвости, і дивились на них зворушливо.

— Нам треба сховатися куди-небудь, — сказав Буркін. — Ходімо до Альохіна. Тут близько.

— Ходімо.

Вони звернули вбік і йшли все по стерні, то прямо, то забираючи праворуч, доки не вийшли на дорогу. Незабаром показалися тополі, сад, потім червоні дахи комор; заблискотіла ріка, і відкрився вид на широке плесо з млином і білою купальнею. Це було Соф’їно, де жив Альохін.

Млин працював,