Читати книгу - "Порожня труна"

Жюв ще раз запевнив:

— Звичайно, звичайно, я вкажу в своєму рапорті, що дитина зникла в суботу.

Через дві години, відвідавши після мерії дядька Клемана, Жюв уже виїздив з Тілі-сюр-Лізьє. Він сідав у паризький експрес, а тяжкий клопіт сушив йому голову і чоло мережили зморшки. Дядько Клеман не сказав інспектору нічого, чого б той уже не чув у мерії. Та все ж інспектор отримав ясні, точні, недвозначні відповіді, що не полишали жодних сумнівів. Подумки перебираючи їх, Жюв розгнівався. «Я приїхав сюди, гадаючи, ніби Поль Дроп міг убити сина своєї дружини, а тепер доходжу висновку, що Себастян Перрон, схоже, викрав дитину своєї коханки».

Жюв несамовито пахкав люлькою — так він заспокоював нерви. «Та! я ніколи не повірю, — думав він, — що малий Убер неживий. Присягаюся, що він почувається незгірше, ніж я». Далі Жюв почав міркувати, що дали його пошуки. Слова візника підказали йому, що один і той самий чоловік приїздив і в суботу, і в понеділок. Визначити, що то за чоловік, якого візник назвав таємничим, допоміг мер. То був Маріус, посланець судді. У понеділок Маріус, не криючись, приїхав вимагати дитину. Хоча насправді тайкома прибув іще в суботу. А ховався він безперечно: адже, розпитавши про мера, не зважився зайти до нього. Це доводиться й тим, що Себастян Перрон сказав, ніби послав його в Тілі-сюр-Лізьє в понеділок, і словом не обмовився про суботню подорож.

З іншого боку, дитина, яку вважали втопленою, насправді втопитися не могла. Адже сам мер сказав йому, що поблизу немає навіть глибокої калюжі.

Пан Жозеф розповів, що всі пошуки тіла були марні, і хоч відмовчувався, здається, вважав зникнення Убера підозрілим, гадаючи, чи то часом не помста з політичних мотивів, щосили прагнув прояснити справу, аби звинувачення не впали на його двоюрідного брата Клемана.

І, нарешті, дитина пропала не в понеділок, день офіційного візиту Маріуса, а в суботу, коли він приїздив потай.

«Хай йому біс! Усе ясно! — виснував Жюв. — Себастян Перрон боявся, що коханка знайде дитину, що її шукатиме й Поль Дроп, і в суботу послав Маріуса викрасти Убера; в понеділок, дбаючи про своє алібі, тільки потвердив те зникнення… Отже, злочинець — Себастян Перрон, а Поль Дроп не винен».

Жюву здалося, що він, нарешті, напав на правильний слід. Факти логічно пов'язувались один з одним, викрадення малого Убера вже ніби з'ясоване!

Зійшовши на вокзалі Сен-Лазар, Жюв відчув себе впевненіше.

— Зрештою, — бурмотів він, — і для мене краще, якби жертвою виявився Поль Дроп. Це б дозволило мені підтримувати з ним добрі взаємини, а лікар і далі ревно опікувався б Елен. Щодо Себастяна Перрона, — о Господи! Я приглянуся до нього і дам йому втямки, що хоч ти навіть і суддя, глузувати з інспектора Жюва не слід.

На другий день по тому, як Жюв подався в Тілі-сюр-Лізьє розбирати таємниче зникнення малого Убера, Себастян Перрон уранці, коли вже добре розвидніло, рівно о дев'ятій прийшов до Палацу правосуддя, щоб у своєму кабінеті докладніше розібрати кілька справ, які йому видавалися вкрай заплутаними.

Від учора Себастян Перрон не знаходив собі місця, почувався нещасливим і стурбованим, усі його думки витали довкола страшної звістки, яку приніс Маріус. Звістка, що малий Убер зник, просто приголомшила Перрона. Та й судовик розповів усе Жюву, і хоча Перрон знав досвідченість і чесність цього знаменитого інспектора, йому все ж муляла думка, що він мусив утаємничити чужу людину в похмуру драму, яка збурила його життя і сповнила душу невсипущою тривогою.

Себастян Перрон квапливо перетнув вестибюль Палацу правосуддя, проминув ще порожню такої пори галерею, завернув у довгий вузький коридор і підійшов до свого кабінету. Відімкнув двері, нервово шарпнув за ручку і зайшов досередини. Все ніби було, як і завжди. Відколи Себастян зайняв цей кабінет, умебльований із тими відносними зручностями, що виразно свідчили про службове становище його господаря, в ньому нічого не змінилося. Як завжди, тхнуло закіптюженими теками й пожовклим папером, проте, коли Себастян Перрон прочинив двері, йому здалося, ніби в кімнаті зачаїлося щось величезне і незбагненне, сховалася сама невблаганна доля й чигала на нього, готуючись жбурнути його під ноги, занапастити, зганьбити, затоптати.

— Господи! — простогнав Себастян Перрон, люто кинувши носовичок на край столу. — Декорації ніби й ті самі, а вже сталася трагедія. Ще вчора я був щасливий і спокійний, а сьогодні життя пішло шкереберть, попереду невідомість і слід сподіватися всього.

Він пригнічено сів за стіл: саме звідси, з-за цього столу, він недавно з болем дивився на колишню коханку і того, хто по закону став батьком хлопчика, за яким тепер так побивався. Поглянув на фотель, що в ньому сидів Жюв, поки судовик, затинаючись, розповідав про свої нещастя. Нарешті Себастян Перрон зітхнув:

— Ну що ж, до роботи! Тільки в роботі найкраще забутися.

Бідолаха поклав перед собою теку, схопив усю паку папіряччя й спробував поринути в справу, що її він, як слідчий, повинен був розплутати. Гай-гай! Що йому до тієї драми, схованої між рядків, що йому до життя, лихого й жорстокого, яке поставало зі сторінок?

Себастян Перрон уперше не міг зосередитись; усупереч бажанню він думав про свої скрути, про малого Убера, що зник і загинув, утопився, бідолашний, у річці; про колишню коханку, що одружилася з іншим і стала вже пані Дроп, про інспектора Жюва, який тепер опікується найдорожчим для нього і, з домішкою цікавості до його жахливої драми, шукає тіло загиблого сина.

У тих роздумах минула майже година, тож коли в двері кабінету тихо постукали, Себастян Перрон аж здригнувся.

— Увійдіть, — мовив він, підвівши голову.

На порозі постав служник — старий чоловік, що віддавна знав Себастяна Перрона і був відданий йому.

— Що там таке? — запитав суддя.

— З вами хоче