Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

Ще одна річ. Боялася, що можу збагнути: її пристрасть до мене не є виявом любові чи нормальним коханням, а знову-таки актом помсти — ось чому не бажала бути піддослідною комахою, це її іритувало й насторожувало. І нарешті — третя річ. Сказала: коли виявлюся ревнивий, покине мене, — ось чому взяла з мене клятву на неревнивість. Правда, це можна зрозуміти й простіше: не бажала, щоб з нею повторилася та сама історія, що з її матір’ю.

Отже, випливало, що матір любила, а батька ненавиділа. Чи може таке бути? Таж цілком, коли картину її домашнього пекла я вималював правильно. Але чи правильно повівся, коли не піддався її провокуванню вчинити з нею безоглядно, тобто виявити те, що зветься чоловічою силою, хоч не раз така сила виявляється брутальністю? Оцього не відав. Та інакше не міг, хоч би як склалися наші стосунки, окрім того, я, натурою своєю, не можу бути лялькою, яку смикають за ниточки, тобто персонажем лялькового театру; зрештою, саме в цьому й криється моя чоловіча сила, і тут поступатися не можу. Отже, вчинив таки правильно. Вона ж, як видно, жінка сильного характеру, а такі, як правило, вибирають собі в чоловіки істот плохих, покірних і безвідмовних, отож психічний спротив і воля не можуть їх не дратувати. Але Іра могла б дратуватися й з іншої причини: адже це вона здійснює акта помсти, тож коли це для неї головне і коли відмовляюся бути в цьому її безсумнівним спільником, то для чого тоді я їй потрібний? Чи не тому наші стосунки й трималися на її волі до зустрічей та побачень, вона їх і призначала, вона ж приїжджала до мене, а не я до неї, отже, активним чинником поставила себе, не мене, ще й пильно остерігалася, щоб я її в Києві розшукати не міг, хоч міг це вчинити на місці роботи — і туди мене, певною мірою, скеровувала про всякий випадок. І тут я згадав, про що ще не записував: однієї з погідних зустрічей вона сказала мимохіть, коли я запропонував змінити антураж і приїхати на її станцію, де ми могли б так само поблукати, або й підійшов би до її школи:

— Не хочу цього, бо люди щодо інтимного життя колег, та й учні щодо вчителів, сам знаєш, виявляють нездоровий інтерес. Ти чоловік, і тобі тут легше.

Фраза звичайна і в суті своїй безперечна, але свідчить і про інше: не бажала моїх стосунків із собою легалізувати. Чи не вчитель фізкультури тут причиною? І чи їхні стосунки цілком та повністю розірвалися? І чи не боїться ревного випаду того фізкультурника? Але тут зловив себе на тому (хоч у дечому мав, як довідається читач далі, рацію), що починаю мислити, як ревнивець, а я дав клятву, хоч і вимушену, ревнивцем не бути. А в мене непереступна вдача: клятви свої й обітниці невідступно виконую, бо так велить мені честь, і це річ для мене першорядна. Отож ті думки від себе рішуче відкинув, адже мій мислительний розклад заперечував умовивода моєї господині, ніби Іра «дівка», а не порядна дівчина чи жінка. Таки жінка, і я це знаю напевне.

І наші зустрічі знову ввійшли в нормальну колію. Були серед них безподієві: здибувалися, любилися й вели мирні бесіди, сидячи на колодах біля розпаленого вогню, інколи влаштовуючи й учту з вином і перекускою, а спільне куріння стало ритуалом, правда, Іра різко негативно поставилася до моїх сигарет, назвавши їх смердючками, і я почав купувати легші, ароматизовані, здається, вони так і називалися. Але надходило літо, й умови нашого існування мали змінитися: я проводив досі свої літа в Житомирі, там збирався й готуватися до вступу в аспірантуру; Іра ж сповістила, що й цього року не збирається порушувати звички до туристичних мандрівок, які в неї тривають місяців зо два: отже, мали на цей час розлучитися. Але ми могли б листуватися: вона писатиме на Київ, головпошту, до запитання, а я, поки певної адреси не матиму, писатиму відповіді, але не відсилаючи, однак запечатуючи в конверти, які потім їй і передам.

— А навіщо запечатувати? — здивувався я.

— Щоб не було самоцензури згодом, — засміялася. — Бо людина сьогодні така, завтра інша, а ти мені цікавий у змінності, а не в застиглості. Я сама змінна, така ж буду в листах, отож хочу рівних можливостей.

— Що ж, — згодився я. — Рація є. Але коли говорити про рівні можливості, то їх у нас нема.

— Тобто?

— Ти знаєш, як мене розшукати, коли що, а я — ні.

— А по-моєму, знаєш достатньо, — сказала, вмить спохмурнівши.

Мав уже досвід у стосунках із нею, тому не наполягав.

— Коли вважаєш, що достатньо, — мовив, — хай буде так. Просто заговорила про рівні можливості. Принаймні телефона міг би мати?

— Улітку мій службовий телефон тобі ні до чого, — сказала. — А в Києві його не маю. Адресу знаєш, але не хотіла б, щоб туди приходив.

— Чому? — спитав навпрямки, хоча того, за внутрішньою настановою, не мав би чинити.

Спохмурніла ще більше.

— Нічого про свої домашні обставини не розказувала, — проказала повільно, ніби витискувала із себе слова, — але одне, найважливіше знаєш: батько — важка людина, а мати хвора, і їй не можна хвилюватися. Отож хай будемо тільки ми: без батьків, дідів і прадідів. Домовилися? Менше пристрастей, а більше любові. Може, щось докладніше оповім у листах.

— Гаразд, — згодився спокійно. — Але як би тебе міг розшукати?

— Не буде в цьому потреби, поки в тобі не розчаруюсь, — жартівливо сказала.

— А коли розчаруєшся?

— То навіщо шукати?

— І це правда, — хитнув я. — А коли щось станеться? Адже розповідала якось, що ледве не втопилася під час своїх блукань.

— Коли б щось сталося, то й пошуки твої ні до чого, — мовила, знову спохмурнівши. — Але будь певний: зі мною нічого не станеться