Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

брати участь у розстрілі засуджених матросів, добився їх помилування. 1907 р. – штаб-офіцер морського Генерального штабу, викладач Миколаївської морської академії. В 1914 р. служив у Ставці Верховного Головнокомандувача, в 1915—1917 pp. – послідовно капітан канонерського човна «Донєц», командир 5-го дивізіону ескадрених міноносців, мінної дивізії. 20 червня – 13 грудня 1917 р. – командувач ЧФ. З серпня 1917 р. – адмірал. У серпні 1919 р. – начальник штабу групи червоних військ Якіра. 6 лютого 1920 р. на засіданні Політбюро ЦК РКП (б) за участі Леніна призначений командувачем Морських сил Радянської Республіки. З 1924 р. служив у Реввійськраді, одночасно викладав у Військово-морській, у 1926—1929 pp. й у Військово-повітряній академії. В 1929 р. – голова Урядової комісії з оборони берегів Чорного моря, з 1930 р. – заступник інспектора РСЧА. З 1936 р. – флагман 1-го рангу, з 1941 р. – віце-адмірал. У 1940—1947 pp. – професор Військово-морської та Військово-повітряної академій. З 1947 р. – у відставці. Жив у Севастополі, працював у Гідрографічній службі ЧФ. Помер 1967 p., похований в Севастополі.

Нагороди: орден Леніна, два ордени Червоного Прапора.

Основні праці: «Стратегическое исследование русско-японской войны на море» (1909—1910); «Исследование русско-японской войны на море периода командования флотом адмирала Макарова» (1912—1913); «Русско-японская война на море» (1913), «Очерки по истории русско-японской войны» (1912); «Очерк морских операций русско-японской войны» (1912—1913) та ін..[183]

Хто такий капітан Максимов?

Максимов Микола Лаврентійович. Народився 25 жовтня 1880 p. Закінчив Морський кадетський корпус (по 1-му розряду) та Миколаївську морську академію. В 1904—1905 pp. – учасник російсько-японської війни, учасник оборони Порт-Артуpa. В 1908—1911 pp. – командир міноносця «Прозорливий», у 1913—1914 pp. – старший офіцер фрегата «Паллада». В 1913 р. – капітан 2-го рангу. Учасник Першої світової війни: командир міноносця «Бдітєльний» (квітень 1914—1916), командир канонерського човна «Гиляк», служив у Головному штабі Чорноморського флоту. В 1917 р. брав участь в українізації Чорноморського флоту. З 24 квітня 1918 р. – член комісії «для утворення загальних штатів» українського флоту (голова – М. Білинський). З 5 травня – товариш міністра морських справ, з серпня – в. о. міністра, з 14 листопада – заступник міністра. Учасник громадянської війни на боці «білих». З 1920 р. – на еміграції. У квітні 1930 р. очолив «Алжирську групу Військово-Морського союзу». Помер у Ніцці 15 листопада 1961 р. Нагороди: Св. Станіслава II ст. з мечами (1904); Св. Станіслава III ст. з мечами та бантом (1904); Св. Анни IV ст. з написом «За хоробрість» (1904); Св. Анни III ст. з мечами та бантом (1904); Св. Георгія IV ст. (1905).[184]

Мобілізаційний ресурс Української Держави. Козацтво

2 червня гетьман довів до відома військового міністра про свій непохитний намір «приняты всі заходи до того, аби козаччина, в яку війде цвіт української людності, стала дійсно провідником національної ідеї і великим кадром будучої Української козацької армії». В зв'язку з цим керівнику військового відомства була поставлена задача «негайно скласти козацьку раду для праці по виробі статуту для організації козацтва на Україні, так щоб ці організації з'явились дійсно корисними і певними при будуванню Української Держави й армії». Процес підготовки паперів затягнувся аж до жовтня – до створення формації приступили хіба за місяць до завершення Світової війни. 16 жовтня їх Ясновельможна Світлість видали Універсал до народу та аналогічний за змістом Закон, в якому повідомили: «Ми, Гетьман усієї України та військ козацьких, Універсалом цим Нашим ознаймлюємо всіх тих, кому про це відати належить, а особливо Державний Сенат, Раду Міністрів і всі урядові інституції Держави Української, що визнали Ми за благо, для зміцнення сили держави нашої, відродити козацтво по всіх місцях його історичного існування на Україні, покладаючись в основі його відродження на ті козацько-лицарські традиції, які донесла нам історія наша з доби минулої боротьби Козацької України за свою долю».

Оголосивши про відновлення цього мілітарного стану та про перебирання на себе командування ним, Скоропадський обґрунтував необхідність цього кроку так: «Відновлення козацтва має своєю метою відродження славетного минулого України і забезпечення державности рідного краю, а також виховання виростаючого та будучих поколінь у фізичному та моральному здоров'їі в напрямку взаємної братської допомоги та щирої прихильности до Батьківщини, на чолі якої стоїть Ясновельможний пан Гетьман». Оголошуючи про створення добровільних (підкреслено нами. – Д. Я.) козацьких громад у формі сотня-полк-кіш на чолі з Великою козачою радою, Скоропадський поклав на них завдання «фізичного і духовного розвою козацтва, а рівно з тим до завдань як взагалі культурно-просвітного, так і економічного характеру, на скільки вони, торкаючись козацтва, зможуть допомогти його доброму життю». За місяць, 6 листопада, до складу Великої козацької ради включили «як генеральну старшину з правом рішучого голосу»: Миколу Устимовича, військових старшин Блаватного, Полтавця-Остряницю, Удовиченка, генерального хорунжого Лібова, полковників Лукашевича та Сахно-Устимовича, а також Сергія Моркотуна. Тим самим документом призначили і керівний склад – як центрального апарату, так і командування територіальними кошами.[185]

Мобілізаційний ресурс Української Держави. Колишня російська армія

20 жовтня – за три тижні до офіційного завершення Світової війни – ухвалили принципово важливий, детально пророблений Закон «Про облік і призов офіцерів, унтер-офіцерів і юнкерів колишньої російської армії, які перебувають в межах Української Держави», які потенційно становили єдиний фаховий мобілізаційний ресурс гетьманського режиму. За підрахунками відомого дослідника А. Буравченкова, офіцерський корпус збройних сил Росії восени 1917 р. становив 277 тис. осіб, у т. ч. у 1918 р. на території УД – більше 100 тис. офіцерів. «Проте, – підкреслює дослідник, – більшість офіцерства на той час була дезорганізована і деморалізована. Пише невелика його частка пристала до Білого руху, більшість вагалася щодо вибору подальшого шляху…до добровольчих російських офіцерських дружин у великих містах України в листопаді зголосилося лише 3—4 тис. осіб».