Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

про це… Я добре розумію сучасне життя, однак часто згадував і минуле, не усвідомлюючи того, що… — він урвав розповідь, шукаючи потрібне слово, — … що цим я псую Арнольда, підрубую коріння… — Бедржих Фієдлер жалібно поморщився. — Я робив це ненавмисне. У мене таке минуле, що про нього мимоволі згадуєш. Я був у Англії в роки війни, але з цією країною в мене пов'язане все — найбільше щастя і найважче горе… — На обличчі старого з'явився вираз сентиментальності. — Арнольд, наша дитина… щоразу нагадував мені про ті дні. Хіба в цьому є щось дивне?.. Він був для мене уособленням минулого. Його мати залишилася там назавжди… Я говорив йому про неї… Хіба я міг не робити цього? Розповідав йому, що вона була красивою, культурною жінкою, гідною поваги. Описував наше життя з нею і, можливо, справді пробуджував цим якісь почуття або, як ви кажете, «помилкові уявлення», бажання потрапити до Англії і, при нагоді, залишитися там. Ви ж знаєте, що…

Фієдлер говорив весь час тихо, поволі, але зараз у нього неначе підкотився до горла клубок, і він замовк.

— А не здається вам, — втрутився в розмову Скала, — що ви занадто вихваляли перед ним життя на Заході?

— Я не хотів цього…

— Яке б це не було суспільство, але людині, що пізнала там щастя, воно назавжди залишиться любим, — зауважив я. — А. хіба тут, у нашій країні, ви ніколи не відчували повного спокою?

— Ні, не відчував, — признався Бедржих Фієдлер. — Коли б я в Англії не зустрів своєї дружини…

— Ось це і могло бути передумовою тих помилкових уявлень, пане Фієдлер. У нас люди безслідно не зникають. Як ви вважаєте — міг ваш син втекти за кордон?

Він невпевнено знизав плечима.

— Швидше з ним щось сталося на дачі. Це не була звичайна крадіжка, там щось скоїлось, і тільки богу відомо, хто сидів на тому мотоциклі…

Скала знову не втримався.

— Облишимо про це. Все, що трапилось на дачі, ми незабаром з'ясуємо. Давайте краще поговоримо про те, чи не підбурили ви хлопця своїми розповідями на гірші вчинки. Роки, проведені в Англії, ви вважаєте райськими. Ми припускаємо, що хоч не навмисне, але ви виховували свого сина не так, як всі. Не обмежували його в коштах, давали повну волю, робили з хлопця гультяя і марнотрата. Ви купили йому мотоцикл, віддали в повне розпорядження дачу. А його робота у фотоательє була звичайнісіньким обманом. За нього працювали інші, зокрема й ви. Не здається вам, що за таких обставин ваш син почував себе англійським лордом, який має власний палац і пузатого лакея, в ролі якого виступали ви. Я навіть не знаю, чи могли б ви бути іншим по відношенню до нього?

Скала обернувся до мене.

— Арнольд Фієдлер не робив сам карних злочинів, але поводив себе так, що одного разу потрапив у супроводі своїх компаньйонів до міського відділення громадської безпеки. Туди ж викликали і його батька.

— Так, — сумно підтвердив Бедржих Фієдлер.

— Це зробили для того, щоб спробувати переконати Арнольда Фієдлера в тому, що йому вже пора задуматись над життям. Здається, він останнім часом витрачав значно більше грошей, ніж міг заробляти. Пан Фієдлер відчував, що синок котиться по похилій площині, але все одно захищав його і цим ще більше псував справу. Ось тому він тепер так тривожиться за нього.

— У всьому винен я сам, — сказав Фієдлер і згорбився так, що й справді став схожим на круглий м'яч.

— У вас є в Англії друзі? — запитав я.

— Є добрі знайомі.

Я поцікавився, чи не знаходили в кімнаті Арнольда або в фотоательє якихось речей, що могли б хоч частково пояснити причину його зникнення. Скала відповів, що ні. Про апарат для перегляду мікроплівок — якщо він взагалі існував — говорити в присутності Фієдлера я не хотів. Бедржих Фієдлер пояснив, що раніше в його житті все йшло спокійно, і ця звістка про крадіжку на дачі вразила його мов грім з ясного неба.

— Досить, пане Фієдлер, — зупинив я його. — Про ваші родинні відносини ви розповіли нам досить докладно. Але, знайшовши мотоцикл, ми змушені підійти до цієї справи по-іншому. Мусимо діяти.

— По-іншому? — повторив він.

Можливо, Фієдлер збагнув, що я маю на увазі, а може, й ні. Втім, це не мало значення.

— Нам треба ще раз оглянути вашу квартиру і фотоательє, негайно, без зайвих зволікань. Ви не заперечуєте?

— Будь ласка, якщо це треба…

— Так, не гаючи жодної хвилини.

Я подав знак Скалі.

— Пан Фієдлер люб'язно погоджується дати вам свої ключі від квартири і ательє. Домовтесь з лейтенантом у приймальній.

— В ательє працюють, — зауважив Фієдлер, слухняно виймаючи з кишені ключі. — Там чекають оцих негативів, — вказав він на апарат, який висів у нього на шиї. — Нам замовили зробити на сьогодні знімки молодого подружжя.

— Віддайте свій апарат товаришеві старшому лейтенанту. Він передасть його разом із плівкою працівникам ательє. А самі побудете тут: у мене є до вас ще кілька запитань.

Скала вийшов з апаратом і низкою ключів. Його і Лоубала не треба було вчити, як діяти далі. Я лише сказав Скалі, щоб він узяв з собою Карличка. Мої люди добре зналися на апаратурі для перегляду мікроплівок, і він мав показати їм, який саме апарат викликав підозру.

— Я попросив би вас згадати адреси ваших зарубіжних друзів, пане Фієдлер, — продовжив я розмову.

— На жаль, зі мною немає блокнота, — похмуро відповів він. — Більшість імен я міг би вам назвати, а от адреси переплутаю. У мене були хороші знайомі в Ноттінгемі, та й в інших містах… ще з часів війни та днів окупації… Відтоді дехто з них переселився, інші просто не відповідають, кілька чоловік померло. Це треба перевірити. У мене дома на телефонному столику лежить блокнот, в якому всі їхні адреси записано.

— Ваш син мав доступ до цих