Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

Водій залишив мотоцикл десь між вісімнадцятою годиною вечора і сьомою годиною ранку. Уточнити час нам допоможуть метеорологи — вони скажуть, коли випала роса, а інші фахівці визначать, за скільки годин може повністю охолонути розігрітий мотор мотоцикла. Трепинський, напевно, також звернув увагу на якісь непримітні ознаки. Треба допомогти загону Скали швидше розв'язати цю справу, надто вже дивною виявлялась вона.

Ми з лейтенантом Зеднаржем схилилися над картою.

Бероунське шосе збігало від Праги до дев'ятнадцятого кілометра звивистою стрічкою, обрамленою листяним лісом. Далі дорога йшла прямо, але все ще з деяким ухилом. Стовпчик з позначкою дев'ятнадцятого кілометра знаходився поблизу останньої звивини дороги. Цей звичайний гранітний стовпчик, заввишки в один метр, обмазаний вапном, стояв з лівого боку шосе, якщо їхати з Праги. Неподалік від нього росло високе дерево. Між деревом та стовпчиком і було обладнано тайник, прикритий зверху пласким каменем. Це місце добре проглядалось з усіх боків.

Поблизу є кілька інших доріг. Одна з них — польовий грейдер — звертає від шосе ліворуч десь кроків за п'ятнадцять від дев'ятнадцятого кілометра. Вона перетинає залізницю і тягнеться перпендикулярно до лісу. Прямо з шосе видно переїзд із смугастими шлагбаумами і поруч з ним — червоні будівлі залізничників. Перед нами, ближче до шосе, розкидано кілька маленьких будиночків, які різняться між собою лише своїм потворством. Стоять вони тут ще з допотопних часів, і цим уже все сказано.

Саме на цьому польовому грейдері, поблизу шосе, і стояв мотоцикл, звернувши з головної дороги, аби не заважати рухові транспорту. Він міг опинитись тут, прямуючи і з Бероуна, і з Праги. Переднє колесо було повернене в бік залізниці.

Тепер уявіть собі приблизно рівносторонній трикутник. Одним його кутом є стовпчик дев'ятнадцятого кілометра, другим — мотоцикл і третім — місце пересічення грейдера з шосе. Відстань між кожним кутом дорівнює приблизно п'ятнадцятьом крокам. Ось і все, що нам відомо.

Я подякував лейтенанту Зеднаржеві за інформацію і відпустив його. У приймальній Гонзик Тужима торохтів каструлями й ложками. Його чергування закінчувалось аж увечері. Справа Z-58 вимагала цілодобової вахти: це давало змогу швидко зв'язатися з кожним із нас у будь-який час.

Я міряв кроками кабінет, розмірковуючи над подіями останніх годин, коли Гонзик Тужима і Лоубал доповіли мені про нових відвідувачів.

Прийшов мій давній знайомий старший лейтенант Скала. Він привів із собою Бедржиха Фієдлера.

Скала був досвідченим криміналістом і веселим хлопцем. Цього разу він мав похмурий вигляд — був незадоволений Бедржихом Фієдлером.

— Вибачайте, що ми так пізно, — почав він. — В цьому винен пан Фієдлер. І де це ви бігали? — звернувся Скала до нього. — Вас же попередили, щоб ви сиділи вдома. Невже ми маємо піклуватися про долю вашого сина більше, ніж ви?

Бедржих Фієдлер зніяковіло мовчав.

— … У мене… було багато роботи, — вимовив він нарешті.

Потім окинув поглядом Скалу, мене і всю кімнату. Стеля в кабінеті була занадто високою, щоб підводити на неї очі, і Бедржих Фієдлер вирішив, що найкраще — втупитись у підлогу.

— Сьогодні ж субота…

Це була незвичайна людина. Глянувши на Бедржиха Фієдлера, я був вимушений визнати, що Карличек описав його досить точно, зумівши навіть зазирнути в його «зморщену» душу. Щодо «заокругленості» Карличек дещо перебільшив — він намалював його портрет як карикатурист.

Бедржих Фієдлер був невисокий чоловічок, але пригніченість і страх робили його ще нижчим. Здавалося, він ні за що в світі не наважився б випростатися на весь свій зріст. З першого ж погляду ця затуркана істота з густим, але вже сивим волоссям викликала співчуття.

Я запропонував йому сісти, і, коли він попрямував до стільця, мені кинулась у вічі його хода: рухався м'якими, обережними кроками, немов котився на невидимих коліщатах, а увесь його тулуб, плечі, руки й голова залишалися нерухомими. Немов плив за течією ріки. Потім таким же неприродним рухом підвів на мене свої карі, досить красиві округлені очі. В них світилася полохлива надія на те, що я заступлюся за нього перед Скалою, якого він примусив так довго розшукувати себе. А обличчя у Скали було й справді суворим.

— Я сказав пану Фієдлеру, — кинув він, — що знахідка мотоцикла — це вже успіх, але він залишився байдужим до мого повідомлення.

Звичайно, Скала гнівався не лише на Бедржиха Фієдлера. Адже цей так званий «успіх» не додавав нічого до таємниці зникнення Арнольда, а, навпаки, ще більше заплутував справу.

— Я боюся, щоб з ним не трапилось чогось гіршого, — сказав Бедржих Фієдлер плаксивим голосом.

Скала роздратовано стенув плечима.

— Пане Фієдлер, — спокійно промовив я. — Коли б стався якийсь нещасний випадок, нам би про нього вже було відомо. А потім, які у вас є підстави гадати, що з сином щось трапилось. Може, він просто загуляв з товаришами?

Бедржих Фієдлер трохи помовчав, усвідомлюючи зміст мого запитання, а потім відповів:

— Ось уже кілька років я не маю спокою через нього. Ми про це вже говорили з паном… — він кинув короткий несміливий погляд на Скалу. — Хлопець зовсім відбився від рук. Треба було його краще виховувати, але відсутність матері, самі знаєте… А я любив його, все пробачав. Потім кинувся, та вже було пізно. Вихователь з мене виявився нікудишній. Ніде правди діти.

— Пане Фієдлер, ви не прищеплювали йому помилкових уявлень про життя на Заході? Можливо, навіть мимоволі. Ви ж дома розмовляли з ним по-англійськи. Хлопець, напевно, розпитував у вас про свою матір. Ваше життя досить багате на різні події і, безумовно, цікавило його, а ви, очевидно, розповідали сину про себе…

Бедржих Фієдлер похилив голову.

— Помилкові уявлення? — повторив він. — Навіть гірше… Я аж здивувався, коли якось заговорив з ним