Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

Підвішена до крокви маленька срібна лампа сіяла тьмяне світло. Каюта була невелика, зручна, хоч і просто обставлена. Капітан сидів на складаному стільці біля столу й уважно вивчав мапу Тихого океану. Коли я зайшов, він підвів голову, неголосно запросив мене сісти, а сам кинув олівець, встав з-за столу і простягнувся на канапі.

— Як тебе звати, хлопче? — спитав він, пильно вдивляючись мені в очі.

— Релф Ровер, — відповів я.

— Звідкіля ти і як попав на той острів? Скільки вас там було? Відповідай-но, та дивись мені, не бреши.

— Я ніколи не брешу, — сказав я твердо.

Капітан посміхнувся глузливо і знову наказав мені відповідати.

Я розповів йому про всі пригоди, що спіткали мене й моїх друзів від самого початку плавби й до того дня, коли їхній корабель наблизився до острова, не згадуючи, однак, ані словом за Діамантову печеру. Вислухавши мене, він помовчав хвилину, а потім підвів голову й сказав:

— Я тобі вірю, хлопче.

Я здивувався — адже в нього не було жодних підстав мені не вірити, але промовчав.

— Аз чого це ти взяв, що наша шхуна піратська? — провадив капітан.

— Хто ви такі, засвідчив чорний прапор, — відповів я. — А якби в мене лишилися ще якісь сумніви, то їх розвіяла б ваша брутальна поведінка.

Капітан насупився, але потамував свій гнів і повів далі:

— Ти, хлопче, занадто сміливий. Щоправда, ми потрактували тебе не дуже ґречно, але це тому, що ти нас затримав і завдав багато клопоту. А чорний прапор мої хлопці підняли задля жарту — вони часом так роблять, аби людей полякати. Хай собі пустують, шкоди з того нема ніякої. Я, хлопче, не пірат, а мирний купець; щоправда, я не сумирне ягня, але в цих краях, де на морі повно піратів, а на суходолі лайдаків, не можна бути сумирним. Я торгую сандаловим деревом з островами Фіджі, і якщо ти, Релфе, шануватимешся, то я прийму тебе до гурту, і ти матимеш добрий пай з прибутків. Мені, бач, потрібен чесний хлопець, що вмів би і в каюті лад дати, і записи в журналі зробити, й часом і за торгівлею на березі доглянути. Ну, то як, Релфе: чи згоден ти стати торгівцем сандаловим деревом?

Я дуже здивувався і втішився, почувши від капітана, що корабель той зовсім не піратський; але замість відповіді сказав йому:

— У такому разі навіщо ви мене полонили і чому не відвезете назад на острів?

Капітан усміхнувся й відповів:

— Полонив я тебе спересердя і тепер жалкую. Я б залюбки одвіз тебе назад, але ми вже занадто далеко від острова. Подивися, де острів, — додав він, показуючи на мапі, — а ми вже осьде — принаймні за п'ятдесят миль. Я не можу повернути корабель на шкоду команді; адже всі вони зазнають великих збитків.

На це я нічого не міг відмовити і, ще трохи побалакавши з капітаном, погодився пристати до їхньої команди — принаймні, доки ми припливемо до якого-небудь цивілізованого острова, де мене висадять на берег. Капітан погодився, і, подякувавши йому за обіцянку, я вийшов з каюти на палубу. Здавалось, я мав би відчувати полегшення, але на душі мені було, хтозна-чому, надзвичайно важко й прикро.

Кривавий Біл. — Зловісні гадки. — Дивне плавання, дивна команда і ще дивніший вантаж. — Кривава різанина і міркування з приводу неї

Через три тижні після розмови, яку переказано в попередньому розділі, я стояв на шканцях, стежачи за витівками дельфінів, що плавали зграєю круг нашої шхуни. Над морем запала мертва тиша — саме-бо видався властивий тихоокеанському підсонню гарячий задушливий день, коли природа, здавалося, засинає і про те, що вона жива, свідчить лише море, яке глибоко дихає, поволі підводячи й опускаючи груди. Жодна хмарка не затьмарила ясної блакиті вгорі, жодного разу брижі не пожмурили блакиті, що відбивалася внизу. З неба люто пекло сонце, а в лоні вод майже так само гаряче променився сліпучий клубок вогню. Море було таке спокійне, а глибінь така прозора, що аби не його повільне дихання, ми б уважали весь світ за величезну блакитну водяну кулю, а наше суденце за смітинку, яка плаває одна-однісінька всередині тієї кулі.

Жоден звук не порушував тиші, лише вряди-годи тихо сопів дельфін, порипували щогли, торохтіли кінці рифів, та ще зрідка лопотіли звислі вітрила. На носі й на кормі був нап'ятий тент, а під ним сиділи, куняючи, зморені спекою вахтові. Кривавий Біл, як його всі називали, стояв біля румпеля, але робота в нього була того дня — не бий лежачого, і він собі то замріяно позирав на компас у нактоузі, то підходив до гакаборту, щоб сплюнути в море. Раз він підійшов, став поряд мене і, перехилившись через поруччя, втупився в синю хвилю.

Хоча він завжди мовчав і часто супився, але серед усієї команди був єдиний, з ким мені хоч трохи кортіло познайомитися ближче. Інші матроси, бачачи, що я не маю від їхнього товариства ніякої втіхи, і знаючи, що капітан мені протегує, не звертали на мене уваги. Щоправда, Кривавий Біл трактував мене теж так само, але й інших не краще. Разів зо два я пробував завести з ним розмову, та він завжди відповідав коротко і зрештою відвертався. Коли він спинився поруч, я його запитав:

— Чому ти такий похмурий, Біле? Чому ні з ким не балакаєш?

Біл ледь усміхнувся й відмовив:

— Мабуть, тому не балакаю, що не маю чого сказати!

— Дивно, — зауважив я, — бо з усього видно, що думати ти вмієш, а хто вміє думати, той і говорити вміє.

— Твоя правда, парубче, — суворо відповів Біл. — І я теж говорив би, але яка з того користь? На цьому кораблі люди розтуляють рота, тільки щоб