Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Того ж вечора Родіон Родіонович докладно розповів нам про свої подорожі до Сурунганських гір. У нього була хороша пам'ять; старик звертав увагу на непрохідні місця, переходи, броди, мочари, стрімкі урвища, хащі, буреломи. Проте він підкреслив, що всі ці дані стосуються подорожі взимку, і не приховував свого побоювання, що на початку осені нам навряд чи пощастить подолати таку тяжку путь.

Олег Андрійович спершу занотовував дані, які повідомляв Орлов, потім раптом закрив зошит. Якусь мить він мовчки дивився на старика, потім почав зосереджено терти рукою чоло. Глянувши на Орлова, він тихо промовив:

— Я сподівайся, Родіоне Родіоновичу, що ви проведете нас…

— У нас не сходяться строки, хлопче. Про подорож була мова, це правда. Але ж ти не сказав мені, голубе, що збираєшся зараз, під осінь. На санях я ще зміг би, але в сідлі, а часто навіть пішки — куди вже там мені…

— Чому — пішки?

— Бо ти скалічив би коня на урвищах, утопив би його у болотах, поламав би йому ноги й розпоров живіт об гострі брили, яких серед високої трави вороний не може помітити.

— А хто ж тоді нас поведе? — спитав Олег, не зводячи очей з губів старого мисливця.

— Про це ми порадимося з Андрієм Петровичем.

Чижов не наважувався взяти на себе керівництво експедицією, оскільки ніколи не доходив до самих Сурунганських гір. Він полював колись, та й то взимку, на Лосячій гриві, але ті горби лежать майже на половині путі.

— В усьому селі не знайдете людини, — запевняв він, — яка могла б ручитися, що доведе вас туди цілими й здоровими. Мій брат Тит радив пошукати провідника серед евенків. Завтра я з ним поїду туди.

Олег дуже хвилювався, сумніваючись, чи взагалі пощастить здійснити заплановану подорож. Наступного дня обидва брати поїхали, і він ніяк не міг дочекатися їхнього повернення. Я ловив харіусів у річці на самому краю села. Олег був зі мною. До нас приєдналася також внучка Орлова. Ледве вгледівши Олега, вона розсміялася і докірливо вигукнула:

— Що це ви вовком дивитесь? Вам зовсім не до лиця. Гляньте-но тільки на нього — перші ж труднощі зіпсували дитині настрій. Не може дочекатись, коли вже він, нарешті, вирушить у путь. Сподіваюсь, ви не думаєте, що в тих горах живуть жар-птиці? А коли гадаєте, що в тайзі їздять, як по Невському проспекту в Ленінграді, то помиляєтесь.

— А що ви знаєте, Тамаро, про наш Невський проспект?

— Певно, більше, ніж ви, Олегу Андрійовичу, про нашу тайгу. Від Адміралтейського стовпа і до самісінького Московського вокзалу пам'ятаю майже кожен будинок.

— У такому разі ви перемогли. Але звідки можете ви так добре знати Ленінград?

— Я знаю багато чого про вашу північну перлину. Адже я там вчилася.

— В Інституті народів півночі?

— Так, і тепер я вчителюю в евенківській національній школі.

— Виходить, мені треба повчитись у вас, щоб знати тайгу так, як ви знаєте Ленінград.

— Навряд чи у вас вистачило б на це терпіння. Принаймні зараз, перед подорожжю до Сурунганських гір ви не можете ним похвалитися.

— Це залежить від учительки, бо… — втрутився було я в розмову, але тут же замовк, тому що раптом в мене почала клювати риба. Я підчепив величезного харіуса, і вудлище зігнулося мало не в дугу. Рибина намагалася досягти протилежного берега й сховатися там у сплетенні коренів. Олег і Тамара увірвали розмову й напружено спостерігали боротьбу харіуса за волю й життя.

— Він перерве вам волосінь або зламає вудлище! — кричала Тамара.

— Не зламає! — заперечив Олег. — Вудочка пружна. При її виготовленні все було розраховано за формулою пружності, тобто здатності матеріалу повертатися до вихідного стану, коли перестає діяти сила, що тимчасово змінювала його форму. Отже, в даному разі рибина тягне з силою, яка дорівнює вазі її тіла та рушійній силі м'язів, і…

Тамара розсміялась так голосно, що маленькі рибки на мілині злякалися й іскорками розсипались по водяній гладіні. Тим часом мені пощастило затримати харіуса в невеличкій ковбані, а потім вивести на мілину. Не довго думаючи, я кинувся в річку і в сачку виніс сріблясто-перого красеня на берег. Тамара була в захваті.

— Чудово! — кричала вона. — Видно одразу, що ви розумієтесь на цій справі. Я теж рибалю, але такого з своєю горіховою вудочкою нізащо не змогла б зробити.

— От бачите, тепер знов у науку треба було б іти вам, — підсміювався Олег.

— То й що ж, і пішла б. Вчитися ніколи не пізно, до того ж мені й не довелося б вивчати різні складні формули пружності та вираховувати рушійну силу м'язів риби. Ходімо, теоретику, не будемо заважати рибалці.

Олег з радістю задовольнив бажання Тамари; вони обоє помалу пішли вздовж берега й незабаром зникли.

Коли ввечері я з багатим уловом повернувся в село, питання про експедицію до оптованого краю соболів було вже вирішено. Внук Хатангіна, молодий зоотехнік евенк Єменка Наминки, погодився провести нашу експедицію аж до Сурунганських гір.

Єменка ще хлопчиком часто супроводжував свого діда, і згодом сам став найкращим мисливцем у стійбищі евенків.

Хлопець одразу ж завоював нашу симпатію. Він був високий на зріст, плечистий, з його привітного обличчя не сходила ледь помітна усмішка. В нього було довге, густе чорне волосся, і, мабуть, саме тому Чижов прозвав Єменку «оленячим диригентом».

Єменка краще, ніж будь-хто, знав найвіддаленіші закутки пралісу, тому що, розшукуючи місця, де водились плямисті олені, він пройшов тайгу вздовж і впоперек. До Сурунганських гір