Читати книгу - "Незвичайні пригоди експедиції Барсака, Жюль Верн"

Мої товариші усі тут, за винятком Тонгане, а також Малік, яка ще вранці була з нами. Що з нею?

Усі, крім мене, ніяк не можуть звикнути до денного світла (у них не було в польоті такого віконечка, як у мене). Вони зовсім засліплені, жмуряться і весь час протирають очі. І тут на плече кожного з нас лягає чиясь рука, нас тягнуть, підштовхують, очманілих, розгублених…

Чого від нас хочуть, і де де ми опинилися, чорт забирай?!

Та ба! За хвилину ми опинилися в тюрмі.

(З записної книжки Амедея Флоранса)

26 березня. І от я — в тюрмі. Троє чорношкірих грубо схопили мене і потягли по якихось сходах, потім по темному коридору на довгу галерею, куди виходять двері наших камер. Мене вводять у кімнату з заґратованим вікном на висоті чотирьох метрів над головою, двері зачиняються, і ключ тричі повертається в замку. Я лишаюся на самоті із своїми думками, аж ніяк не райдужними.

Камера простора, і повітря в ній хороше. Є тут стіл з письмовим приладдям, стілець, чиста постіль і все, що потрібно для туалету. Під стелею — електрична лампочка. Загалом непогано, і я був би навіть задоволений цією кімнатою, якби не був у ній в’язнем.

Сідаю, закурюю цигарку і чекаю… Чого? Подій. Чекаю, не перестаючи міркувати про принадність подорожування.

Через дві години мої роздуми порушуються — двері підмикають із скрипом і рипом, і крізь щілину я бачу… Я бачу Чумукі, що зник того самого дня, коли я втретє почув таємниче гудіння, причина якого мені тепер зрозуміла. Отакий нахаба! Наважується з’являтися до мене після того, що він зробив з моїми статтями!

Втім, Чумукі, очевидно, приготувався до холодного прийому. Перш ніж ввійти, він кидає в кімнату обережний погляд, ніби вивчаючи обстановку.

— А! Ти тут, неприторений негіднику! — вимовляю я, поспішаючи йому назустріч з наміром добре відлупцювати його за все.

Але я наштовхуюсь на двері, що їх зрадник швиденько замкнув. Зрештою, тим краще. Якби я потішив себе і накрутив йому вуха, до чого б це призвело? — тільки ускладнило б моє становище, і без того невеселе.

А Чумукі наче розгадав мої мирні наміри. Двері прочиняються вдруге, і його кучерява чуприна появляється знов. О, тепер він може ввійти. Я сідаю на своє місце… і заспокоююсь. Тоном, в якому вже немає погрози, я повторюю:

— То ти тут, негіднику! Що тобі?

— Я тут слуга, — відповідає Чумукі, зиркаючи спідлоба і широко розчиняючи двері.

У коридорі ще двоє негрів із стравами, які Чумукі ставить на стіл. У мене аж слина котиться: тільки тепер я почуваю, що конаю з голоду.

Забувши про всі інші турботи, я віддаю належне їжі, і розпитую Чумукі, який шанобливо мені прислуговує і відповідає охоче. За його словами, я став гостем — зовсім не з власного бажання! — могутнього короля, його величності Гаррі Кіллера — ім’я, між нами, препаскудне! — і мене приставлено в незвичайне місто, де “багато великих будинків” і “багато хитромудростей тубабів”, тобто європейських винаходів. Після знайомства з незвичайними літальними машинами цьому неважко повірити.

Я продовжую розпитувати. Чи не цей вищезгаданий король підсунув мадемуазель Морна його, Чумукі, як провідника? Чумукі запевняє, що ні; його підманув Моріліре. Не обмежившись підкупом, цей останній розхвалив йому могутність і великодушність Гаррі Кіллера (якого Чумукі, зрештою, і не бачив ніколи), обіцяючи негідникові легке й веселе життя, і це його спокусило. Коли я запитую, чи не знає він, що сталося з його старим приятелем Тонгане, огидне обличчя Чумукі лютіє, він черкає рукою по горлянці і вимовляє:

— Кувік!..

Отже, мої припущення підтверджуються: бідолашний Тонгане загинув.

А Чумукі продовжує звірятися. Гудіння, почуте мною в той день, коли він зник, йшло від повітряної машини, на якій прилетів лейтенант Лакур, точніше, капітан Едвард Руфус, а його люди прибули нам назустріч по землі, під проводом двох сержантів, і для розваги по дорозі розоряли села. Цим і пояснюється елегантність командира і обдертість солдатів, а також жах пораненого негра, коли він пізнав одного з нападників. Тією ж літальною машиною Чумукі привезено сюди, в… він страшенно спотворює слово, але врешті догадуюсь, що він хоче вимовити “Блекленд”, тобто “Чорна країна”. Назва підходяща! Отже, ми в місті Блекленді, абсолютно невідомому найбільш обізнаним географам.

Поки негр розповідає мені це все, я міркую: якщо він зрадив з корисливості, то чи не зрадить він з тієї ж причини і своїх нових хазяїв? Я тут-таки пропоную Чумукі велику суму, яка дала б йому змогу все своє життя любесенько байдикувати. Шахраєві це здається цілком природним, але він хитає головою — з виглядом людини, яка не бачить можливості “заробити”.

— Нема способу утекти, — каже він. — Тут багато солдатів, багато хитромудростей тубабів, багато високих стін.

Він додає, що місто оточене непрохідною пустинею.

Невже ми приречені лишатися тут до кінця наших днів?

Сніданок закінчено, Чумукі йде, і я зостаюся на самоті. Увечері мені приносять обід (кухня тут загалом задовільна), потім, коли мій годинник показує дев’яту, електрична лампочка раптом гасне. Я напомацки укладаюся спати.

25 березня я встаю після міцного сну і займаюся писанням своїх нотаток. День минає спокійно. Я не бачу нікого, за винятком Чумукі, який справно приносить мені їжу. Ввечері укладаюся заздалегідь; світло знову гасне о дев’ятій годині. Уранці прокидаюся — свіжий і бадьорий, але, на жаль, все ще у тюрмі. Це ж просто нісенітниця, — чого, зрештою, від нас хочуть? І коли