Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

Професор, обличчя якого в рамці прямих бакенбардів було прекрасне, як обвита виноградом веранда старовинного будинку, враз обеззброїв Діка. Він зустрічав людей і талановитіших, ніж Домлер, але не було серед них людини благороднішої.

(Те саме він знову подумав через півроку, коли побачив Домлера в труні: веранда спорожніла, виноградний заріст бакенбардів лежав на цупкому крохмальному комірці, відблиски багатьох битв згасли назавжди в щілинах очей під тонкими повіками...)

- Добридень, сер,- привітався Дік, виструнчившись по-військовому.

Професор Домлер спокійно переплів пальці. Франц почав доповідати, як ад’ютант чи секретар доповідає начальникові, та за хвилину начальник урвав його:

- Ми досягли певних успіхів,- лагідно промовив він.- Але тепер, докторе Дайвер, нам потрібна ваша допомога.

Дік, захоплений зненацька, признався:

- Мені самому ще не все ясно.

- Мене не стосуються ваші особисті висновки,- сказав Домлер.- Але дуже стосується інше: цей «перехідний період»,- тут він, іронічно примружившись, глянув на Франца, а той відповів йому таким самим поглядом,- треба завершити. Стан здоров’я міс Ніколь помітно поліпшився, але вона ще не видужала настільки, щоб пережити трагедію кохання без взаємності.

Франц хотів був докинути щось, але Домлер жестом зупинив його.

- Я розумію, що ви потрапили в нелегке становище.

- Що й казати.

Професор відкинувся на спинку крісла й засміявся, і крізь сміх запитав, поблискуючи пильними сірими очицями:

- А може, ви й самі не лишилися байдужі?

Дік, розуміючи, що його загнали на слизьке, теж засміявся.

- Вона дуже гарна дівчина - до такої вроди не можна лишатись байдужим. Але я не збираюсь...

Франц хотів був втрутитися, але Домлер знову зупинив його, руба спитавши в Діка:

- То, може, вам краще було б виїхати звідси?

- Виїхати я не можу.

Доктор Домлер обернувся до Франца.

- Тоді нам доведеться зробити так, щоб виїхала міс Уоррен.

- Робіть, як вважаєте за краще, професоре Домлер,- мовив Дік.- Становище й справді складне.

Професор Домлер важко, як каліка, що спинається на милиці, підвівся з крісла.

- Але знайти вихід із цього становища повинен лікар! - неголосно вигукнув він.

Зітхнувши, він знов опустився в крісло, щоб перечекати, поки стихне гуркіт грому, що заповнив кімнату.

Дік бачив, що Домлер розсердився не на жарт, і не знав, чи зуміє стриматися сам. Коли гуркіт віддалився, Франц докинув нарешті своє слово.

- Доктор Дайвер людина тонка і благородна,- сказав він.-Треба тільки, щоб він до кінця усвідомив наше завдання, а тоді, я певен, він знайде раціональний шлях. На мою думку, Дік може співробітничати з нами тут, на місці, і нікому не треба виїжджати.

- А ви якої думки? - спитав у Діка професор Домлер.

Дікові ставало дедалі незручніше, але напружена мовчанка, що запала після Домлерових слів, не могла тривати нескінченно. Зненацька він наважився.

- Я здається, майже закоханий у неї. І навіть думав, чи не одружитися.

- Що-що? - вигукнув Франц.

- Заждіть,- зупинив його Домлер.

Але Франц не хотів ждати.

- Одружитися?! І півжиття змарнувати на те, щоб бути при ній лікарем, і доглядальницею, і бозна-ким іще? Викиньте це з голови! Хто-хто, а я добре знаю цю хворобу. На двадцять випадків одужання - один без рецидивів. Ні, забудьте про неї раз і назавжди, чуєте?

- Що ви на це скажете? - звернувся до Діка Домлер.

- Скажу, що Франц має рацію.

Лише надвечір вони домовилися, що Дік має робити далі: лишаючись уважним і зичливим, він мав поволі віддалятися, щоб урешті зовсім зникнути з обрію. Підвівшись з крісла, Дік мимоволі подививсь у вікно: надворі сіялася мжичка, і десь там, під дощем, його ждала Ніколь. Він вийшов, застібаючи плащ на всі гудзики, насуваючи глибше капелюх, і зразу ж натрапив на неї: вона стояла під дашком парадного входу.

- Я придумала, де нам посидіти сьогодні,- сказала вона.- Поки я хворіла, мені до всього було байдуже: сиділа собі вечорами в будинку разом з усіма і нічого не помічала й не чула. А тепер я весь час бачу, що довкола хворі люди, і це... і це...

- Ви незабаром поїдете звідси.

- Так, тепер уже скоро. Моя сестра Бет - всі звуть її Бебі - через кілька тижнів приїде й забере мене куди-небудь. А потім я повернуся й пробуду тут іще місяць, останній.

- Сестра старша за вас?

- О, набагато. Їй двадцять чотири роки. Вона в нас справжня англійка, живе в Лондоні, у батькової сестри. Вона була заручена з англійцем, але він загинув на війні. Я його так жодного разу і не бачила.

В її обличчі, блідо-золотавому у відсвітах розмитого дощем надвечірнього сонця, Дік побачив те, чого не помічав досі. Високі вилиці, ніжна прозорість шкіри - не хвороблива, а така, що від неї, здається, віє прохолодою, створювали прообраз майбутньої краси,- так, дивлячись на породисте лоша, уявляєш його конем і знаєш, що це буде не просто проекція молодості на сірий екран життя, а справжній розквіт; це обличчя буде гарне і в зрілому віці, і в похилому - такою була його будова, ощадлива витонченість рис.

- Чому ви так придивляєтеся до мене?

- Просто думаю, що ви, мабуть, будете дуже щаслива.

Ніколь злякалася:

- Мабуть? А втім, гірше, ніж було, вже бути не може.

Вони сховалися в дровітні. Вона сиділа, схрестивши ноги в туфлях для гольфа, щільно загорнувшись у дощовик. Щоки її трохи порожевіли від вологого повітря. Тепер і вона уважно оглядала його - його постать, що й тепер, коли він стояв, прихилившись до стовпа, не втрачала своєї гордовитої стрункості; його обличчя, яке він, здавалося, весь час дисциплінував, і на якому усмішка, весела чи лукава, відразу ж поступалася місцем звичному виразові зосередженості. Тієї частини його вдачі, яка гармоніювала з