Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

- Проклятий! Ще й лається! - про­мо­ви­ла во­на го­лос­но.

«Вона лю­бе са­ма їзди­ти й по­га­нять коні, не­на­че будлі-який мос­каль гу­са­рин. Якось раз тра­пи­лась їй та­ка при­го­да. Про­чу­ла во­на од лю­дей, що до однієї ту­тешньої сусіди удо­ви ху­то­рян­ки час­то навіду­ються на хутір офіце­ри з ла­ге­ря, бо в тієї панїї дві гарні доч­ки. Во­на дізна­лась за це, знай­шла при­чи­ну, щоб поїхать до тієї нез­най­омої панії буцімто ку­пу­ва­ти по­ро­ся­та. Во­на вки­ну­ла в по­воз­ку мішка й по­ка­та­ла на хутір без по­го­ни­ча. Ку­пи­ла во­на двоє по­ро­сят, по­ба­ла­ка­ла з офіце­ра­ми, на­ми­лу­ва­лась ни­ми й вер­та­лась до­до­му. Але на шля­ху, ко­ло са­мо­го ро­ву, по­воз­ка нас­ко­чи­ла ко­ле­сом на гор­бок, підско­чи­ла та й пе­ре­ки­ну­лась. Мішок з по­ро­ся­та­ми по­ко­тивсь у рів. По­летів ту­ди й її ка­пе­люш. Підве­лась во­на з землі, за­ки­ну­ла за ву­ха роз­пат­ла­не во­лос­ся й му­си­ла лізти в рів дос­та­вать по­ро­ся­та й ка­пе­люш. Після не­давнього туч­но­го до­щу в рові сто­яло аж зе­ле­не баг­но. Во­на влізла ту­ди, ви­тяг­ла мішка, дос­та­ла ка­пе­люш, зад­ри­па­лась по коліна, об­ля­па­лась тро­хи не по шию. По­ро­ся­та з ля­ку кувіка­ють. Тоді во­на да­вай підіймать по­воз­ку, але нап­ру­жу­ва­лась дов­го, аж крек­та­ла, і нічо­го не вдіяла. На щас­тя, на­го­див­ся який­сь чо­ловік і підвів візка. Приїха­ла во­на до­до­му, уся об­ля­па­на. Отець Яків як уг­лядів, то тільки ру­ки зняв до бо­га!»

«Ото ка­торж­ний! І за це досвідчив­ся звідкільсь! - по­ду­ма­ла На­деж­да Мокіївна. - Не такі-то дурні провінціали, як мені зда­ва­лось!»

«Цій ду­ринді здається, що во­на кра­су­ня нав­ди­во­ви­жу! Але яка ж во­на кра­су­ня? Очі витрішку­ваті, як у со­ви, рот, як курінь на баш­тані, зу­би, як ло­патні, ще й до то­го во­на низько­ока та кис­ло­ока, не­на­че пе­репічай­ка; го­ло­ва в неї завж­ди не­на­че куд­ла­тий кужіль, а на по­ти­лиці все теліпається якесь куб­ло з одіржин або з па­чосів. В цієї ле­да­чої хвой­ди ро­зум не в го­лові, а на язиці та в гу­би­щах. А їй здається, що во­на най­ро­зумніша од усіх».

«А ти, пас­куд­ний гу­бань! Чи тобі ж пак ціну­вать мою кра­су? Тобі, по­га­но­му бе­зу­сові? В моїх очах є такі ча­ри, що як на ко­го пильно по­див­люсь, то од­ра­зу й при­ча­рую й при­люб­лю до се­бе».

Вона аж скипіла, аж нес­тя­ми­лась і зо­па­лу вхо­пи­ла чис­тий кон­верт, що ле­жав на­пох­ваті, згор­ну­ла лист і всу­ну­ла йо­го в кон­верт. Помс­та й рев­нивість за­би­ли їй па­мо­ро­ки. Во­на бу­ла зла на док­то­ра, що він за­ли­цяється не до неї, а до Ліди, спох­ва­ту навіть за­бу­ла, що бу­ло пи­са­но за Ліду й док­то­ра, але й за неї, вхо­пи­ла пе­ро й по­ча­ла чер­кать ад­рес: «В се­ло Дер­качівку, ви­со­ко­по­важ­но­му доб­родієві Андріянові Ки­ри­ло­ви­чу Гу­ко­ви­чеві…»

Аж до­пи­су­ючи ад­рес, во­на нес­подіва­но сха­ме­ну­лась й опам'ята­лась.

«Ой, ненько моя! Що ж це я роб­лю? Це ж я по­си­лаю ви­каз на док­то­ра й Ліду, і на са­му се­бе… Оце бу­ла б вструг­ну­ла шту­ку! Отой за­те­ле­пу­ва­тий пас­куд­ний ву­хань зовсім за­бив мені тя­му в го­лові».

Надежда Мокіївна дос­та­ла з сто­ла чис­тий лис­ток па­пе­ру й на­пи­са­ла до ста­ро­го Гу­ко­ви­ча лист, змінив­ши ру­ку й підби­ра­ючись під тон ста­рої досвідної та по­важ­ної лю­ди­ни, кот­ра на­пев­но знає, де йо­го Ліда ба­читься по­таєнці з своїм ко­хан­цем, і зас­терігає батька.

«Будьте обе­режні! Оце по­си­лаю вам клап­тик лис­та, пи­са­но­го до ме­не за ва­шу Ліду й док­то­ра Ула­се­ви­ча. Наг­ля­дай­те за Лідою доб­ре, до­ки ще нічо­го по­га­но­го не тра­пи­лось. Пал­ка лю­бов завсігди бу­ває ска­же­на й безг­луз­да, не тя­ме, що ро­бе, і мо­же доп­ро­ва­дить і до ли­ходійства, і навіть ду­шо­губст­ва. Спиніть за­го­дя Ула­се­ви­ча й мо­ло­деньку Ліду на тій стежці, кот­ра зго­дом мо­же за­вес­ти цих немірко­ва­них та не­роз­суд­ли­вих лю­дей і до ли­ходійства, а мо­же, й до прос­тупст­ва», - так скінчи­ла свій лист На­деж­да Мокіївна.

Потім во­на од­тя­ла но­жи­ця­ми клап­тик од фер­ша­ло­во­го лис­та, де мо­ва мо­ви­лась за Ула­се­ви­ча й Ліду, прик­ла­ла цей клап­тик до сво­го лис­та, над­ря­па­но­го чуд­ни­ми бук­ва­ми, ніби яки­мись ієрогліфа­ми, приліпи­ла мар­ку й одісла­ла че­рез най­мит­чу­ка на пош­ту.

Приїхав отець Яків і вглядів на столі свіжий не пом'яшку­ре­ний кон­верт.

- А це до ме­не лист з пош­ти? - спи­тав отець Яків, вглядівши на столі кон­верт з на­пи­сом.

- Ні, не до ме­не! Це Яко­вові Вер­бицько­му, - ска­зав ба­тюш­ка при­ди­вив­шись. - Як цей лист сю­ди пот­ра­пив? Ма­буть, по­мил­ка пош­та­ря? Але ж це тільки кон­верт. А де ж лист? Це вже ти по­по­ра­лась і вий­ня­ла чу­жий лист та й… надісь, і про­чи­та­ла, - по сільсько­му зви­чаю.

- Атож! Я са­ма по­ми­ли­лась та й роз­дер­ла кон­верт. А те­пер ніяко­во вже вер­тать на­зад. Я той лист вки­ну­ла в груб­ку й спа­ли­ла. Де на пошті не запірвуть «Яко­ва», то й пруть то­го «Яко­ва» до те­бе.

Через день до Андріяна Ки­ри­ло­ви­ча смер­ком при­нес­ли з пош­ти лист та га­зе­ти. Він роз­гор­нув лист, хап­ком пе­ре­чи­тав йо­го й одріза­ну до­пис­ку. Під лис­том підпи­су не бу­ло. На до­писці, на клап­ти­ку був підпи­са­ний фер­шал Яків Вер­бицький.

- Анонімнийлист од ко­гось на Ліду… Ов­ва! По­га­на спра­ва! Тек­лю! а хо­ди ли­шень сю­ди та про­чи­тай оці шпар­га­ли, - гук­нув він на жінку з кабіне­ту.

Прийшла важ­кою хо­дою й Тек­ля Опа­насівна. Во­на бу­ла низько­ока й на­че­пи­ла на пе­ренісся сині оку­ля­ри, тро­хи не при­ту­ли­ла лис­та до лам­пи й пе­ре­чи­та­ла йо­го вваж­ли­во, не ха­па­ючись, не­на­че цідя­чи сло­ва й ряд­ки.

- Я цього й сподіва­лась вже дав­ненько, - ска­за­ла во­на спокійно, - але хто б оце на­пи­сав оцей лист? І звідкіль він пос­ла­ний?

- Мабуть, пи­ше якась ду­хов­на осо­ба, бо пи­са­но в по­важ­но­му мо­рально­му тоні: усе в йо­го мо­ва мо­виться про мо­раль, про доб­ро­чи­нок, зло­чи­нок, ли­ходійство, навіть за прос­тупст­во.

- Мабуть, дри­жипільський про­то­поп, бо лист ски­нувсь тро­хи на про­повідь. Пев­но, пішла вже по се­лах по­го­лос­ка за Ліду, пішла чут­ка за її одвідинн до Ма­ту­шевських і вже зас­ко­чи­ла й до йо­го. Спа­сибі, що зас­терігає нас за­ча­су. Це зас­те­ре­жен­ня тре­ба ма­ти на увазі. Он ку­ди во­но вже зай­шло! Яків Ки­ри­ко­вич лю­ди­на чес­на, стат­ко­ви­та, помірко­ва­на. Мені здається, що він не по­ви­нен би за­на­пас­тить і за­па­гу­би­ти на­шу ди­ти­ну, - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Говори! Не за­па­гу­бить! Він лю­ди­на чес­на й роз­суд­ли­ва, пад­кує ко­ло лікарсько­го діла. Це прав­да. Але пал­ке ко­хан­ня бу­ває сліпе, а ча­сом і безг­луз­де. Во­но мо­же на­коїть ба­гацько ли­ха. Тре­ба б Ліду якось од­лу­чить од йо­го; тре­ба роз'єднать їх, та ще й та­ки за­раз, не га­ячи ча­су! - вже не ка­зав, а ніби гу­кав Гу­ко­вич на всі по­кої.

- Адже ж і я ко­лись хо­ди­ла на одвідинн до те­бе по­тай од ма­ми, бо га­ря­че й щи­ро ко­ха­ла те­бе, і вий­шла за те­бе