Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

322
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 98
Перейти на сторінку:
із яким ве­ли­ким, весільним чи пос­мерт­ним обідом спус­ти­ти­ся, [93] во­на все пе­ре­ве­ла до са­мо­го кінця в най­кращім по­ряд­ку.

Була справді най­ліпшою то­ва­риш­кою Марійки, оди­но­ка (з виїмком ще двох чи трьох ста­рих сусідок), з якою зно­си­ла­ся Марія з довір'ям і пе­ред якою не ма­ла ніякої тай­ни, хоч Івоніка від ча­су до ча­су ос­терігав її, аби не бу­ла пе­ред нею відвер­та, бо «хто мав уже раз жіно­чий язик, не вмів мов­ча­ти».


Але досі Домніка ще їй ні в чім не спо­невіри­ла­ся. Бу­ла їй у кожній праці, ко­ли б і не за­хотіла, щи­ро помічна, а ко­ли не мог­ла вже до чо­го рук прик­лас­ти, то бо­дай по­ра­дою і доб­ри­ми сло­ва­ми ря­ту­ва­ла, а се вміла Марійка ціни­ти… За те об­да­ро­ву­ва­ла її щед­ро мо­ло­ком і хлібом, а на храм відділя­ла для неї ок­ре­мо ми­соч­ку ме­ду, так, аби Івоніка не видів. Домніка тіши­ла­ся в неї лас­кою ще й че­рез те, що до­но­си­ла їй і най­мен­шу дрібни­цю, яку лиш дізна­ла­ся про Са­ву і Рахіру. А се бу­ло для неї важніше, як усе інше. Що Домніка ба­чи­ла все на свої очі, не бу­ло сумніву. Гри­горій був її най­ближ­чим сусідом, і ко­ли Са­ва хотів до нього за­хо­ди­ти, му­сив усе ми­на­ти її ха­ту.


З нею од­ною мог­ла го­во­ри­ти од­вер­то про своє не­щас­тя. Домніка бу­ла муд­ра й хит­ра і вміла не лиш «про­мов­ля­ти» як тре­ба, але й «мов­ча­ти».


Неначе по­ло­вик, що з най­більшої ви­со­ти за­дер­жує в оці між тра­вою за­хо­ва­ний дріб, так і Домніка сліди­ла за мо­ло­ди­ми людьми і зно­си­ла пильно, мов бджо­ла або та вірна со­ба­ка, всі но­ви­ни, до­тич­но хлоп­ця і дівчи­ни, до ма­тері, повідом­ля­ючи її про кож­ну по­яву Са­ви у Рахіри й інші її пос­туп­ки. Ча­са­ми ста­ва­ла їй гри­зо­та Марійчи­на роз­ра­дою. Ко­ли її лінивст­во й бай­дужість Ілії при­во­ди­ли іноді до роз­пу­ки, забіга­ла до Марії з якою-не­будь но­ви­ною про Са­ву або йо­го дівчи­ну, аби, впро­ва­див­ши матір у їдкий настрій, на­си­ти­ти­ся її гри­зо­тою і розд­раз­нен­ням. Вкінці оповіда­ла їй свої кло­по­ти і так відзис­ку­ва­ла рівно­ва­гу. Так, на­жалівшись дос­хо­чу, потіша­ла од­на од­ну й ос­теріга­ла од­на од­ну пе­ред во­ро­га­ми… Ска­за­но, Домніка бу­ла най­луч­чою то­ва­риш­кою Марійки, і бу­ла їй у ра­дості чи в смут­них хви­лях не­обхідною лю­ди­ною.


Коли Івоніка по­вер­нув із смут­ни­ми звістка­ми про Ми­хай­ла та з йо­го «зна­ком» на примівку, Марійка побігла ще то­го са­мо­го дня до своєї при­ятельки з просьбою, аби прий­шла відмо­ви­ти не­ду­гу си­нові.


- Поможіть, Домнічко, по­можіть, душ­ко,- про­си­ла во­на,- я вам крас­но по­дя­кую і не зроб­лю вам крив­ди! - І Домнічка примк­ну­ла свою бу­ду, по­чис­ли­ла ку­ри (пе­ред доб­ри­ми сусіда­ми), ви­тяг­ну­ла з-під стріхи ма­лий там за­хо­ва­ний но­жик, і обі жінки мах­ну­ли жи­венько до Маріїної ха­ти.


Прийшовши тут, Домніка при­по­чи­ла тро­хи, а відтак всту­пи­ла в сіни й під ко­мин. Тут, са­ме по­се­ре­дині, пос­та­ви­ла знак від хлоп­ця (во­лос­ся) і, ви­ко­ну­ючи ру­ка­ми різні ру­хи пе­ред ни­ми (во­ни предс­тав­ля­ли ли­це хо­ро­го), го­во­ри­ла без пе­рер­ви й од­нос­тай­ним го­ло­сом ось що:





Болячка пух­ка,


Болячка з рожі,


Болячка з ма­ри­ни,


Болячка з ли­хим ча­сом,


Болячка з гістцем,


Болячка з ро­бо­ти,


Болячка з охо­ти,


Болячка з уроків,


Болячка з ли­хої волі,


Болячка нас­ла­на,


Болячка прис­ла­на,


Болячка вітро­ва,


Болячка польова!


Тут їй в го­ло­ву не лу­па­ти,


В ухах не стріля­ти,


Зуби не лу­па­ти,


Кровйов не плю­ва­ти,


Місця не шу­ка­ти,


Але іти собі


На ши­рокі бро­ди,


На гли­бокі во­ди,


Там їй піски пе­ре­си­па­ти,


Води міря­ти,


Каміння лу­па­ти,


Броди роз­ши­ря­ти,-


Які заг­ли­бокі,


Які за­ши­рокі,


А чис­то­го,


Божого,


Молитвенного


Михайла -


Лишити.


Як йо­го ма­ти на світ по­ро­ди­ла -


Аби йо­го так злічи­ла


Божими мо­лит­ва­ми,


Своїми примівка­ми,


Від бо­га на вік,


А від ме­не на лік!





Повторила се дев'ять разів, за кож­ним ра­зом ви­ко­ну­ючи нові ру­хи у воз­дусі, не­на­че фігу­ри, і мов ок­руг го­ло­ви хо­ро­го, і за кож­ним ра­зом щось здму­ху­ючи і спльову­ючи. Вкінці про­ри­ла в землі но­жем хрест і шпур­ну­ла йо­го да­ле­ко від се­бе.


Марійка не бу­ла при про­це­дурі при­мов­лен­ня. Во­но не бу­ло доб­ре. Примівка тра­ти­ла на силі в при­сут­ності дру­гої осо­би, і її наслідки зволіка­ли­ся…


Домніка опус­ти­ла місце примівки і пос­ту­пи­ла до ха­ти.


- Вже! - ска­за­ла по­важ­но й пот­ро­хи втом­ле­но й відітхну­га, усівши на лавці ко­ло печі.- Як бог дасть, то йо­му за­раз по­лег­шає!


- Дав би бог свя­тий! - відповіла Марійка по­бож­но.- До всеї іншої жу­ри при­чи­няється ще й гри­зо­та про йо­го здо­ров'я. Івоніка ка­же, що він ду­же змарнів.


- Змарнів! - за­ки­ну­ла Домніка глум­ли­во.- То що, що змар­нів? Та­же їх три­ма­ють там, як со­бак! Я знаю! Спи­тай­те йо­го, чи він ко­ли був си­тий, відко­ли від вас пішов? Га! Я знаю; я бу­ла більш де­ся­ти років у місті; я не бу­ла слі­па! Я ба­га­то виділа й чу­ла!


По хви­лині бист­рої на­ду­ми, під час якої її чорні очі оббігли блис­кав­кою ха­ту, до­да­ла:


- Я не­за­дов­го бу­ду з ним і пе­ре­ка­жу йо­му де­що від вас! З неділі, як бог дасть діжда­ти і як мені що в до­розі не ста­неться і я не зас­лаб­ну - бо я сла­ба, та лиш бог один знає, як я з отим бов­ва­ном га­рую і яка я сла­ба - то піде­мо з Ілією в місто. Зла­годьте де­що для нього! Спечіть кілька хлібів або ма­лаїв, до­ложггь ку­сень си­ру й мас­ла, а як маєте со­ло­ни­ни, то дай­те й со­ло­ни­ни; при­несіть до ме­не, і я або Ілія пе­ре­да­мо йо­му. Ілія вик­ли­че йо­го з ка­сарні, а я вже са­ма пе­ре­дам йо­му та пе­ре­ка­жу, що тре­ба. По сла­бості бу­де жад­ний ма­ми­но­го хлібця; а там дістає три ра­зи ден­но їсти або, мо­же, ли­ше ра­но й увечір. Так, так, мам­цю! - тяг­ну­ла з ве­ли­кою щирістю дальші.- Зробіть, як я ка­жу! Зла­годіть усе, а я вже візьму те з со­бою та зроб­лю так, аби доб­ре бу­ло. Бу­де тіши­ти­ся, бідний. Як­би ви не ма­ли ча­су,- до­да­ла ввічли­во,- то зла­годьте ли­ше усе, а я прибіжу сю­ди та й по­мо­жу вам зро­би­ти. А як ні, то дай­те мені му­ки до­до­му. Я все до­ма по­роб­лю і вже го­то­ве при­не­су вам. Му­ку мог­ла б я вже і те­пер із со­бою взя­ти,- до­да­ла бай­дужніше,- не тре­ба б бу­ло по два ра­зи хо­ди­ти. Ви, мо­же, не бу­де­те ма­ти ча­су, а що я вже са­ма тут, то зроб­лю вам те зі щи­рої душі, і ще як зроб­лю! - до­да­ла май­же співу­чо.- У ме­не не­ма дітей, але я знаю, як мамі на серці, ко­ли во­на ви­дить, що її ди­ти­на го­ло­дом мліє і над нею збит­ку­ються.

1 ... 46 47 48 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"