Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

322
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 98
Перейти на сторінку:
Я се доб­ре знаю, і чо­му мені не по­мог­ти, як мо­жу?

Марійка зво­ру­ши­ла­ся ти­ми сло­ва­ми до гли­би­ни сер­ця і об­тер­ла до­ло­нею сльози, що тис­ну­ли­ся їй до очей.


- Бог зап­ла­тить вам, Домніко, та й я вам ще зосібна крас­но по­дя­кую! - відповіла так са­мо щи­ро.- Оце, що ви ка­же­те, ви доб­ре ка­же­те! А як­би ви бу­ли такі добрі та й спек­ли зо два бу­ханці хліба й зо два ма­лаї, то б ма­ли по­ма­ну [94] за ме­не, сла­бу та нез­до­ро­ву. Му­ку мо­же вам Са­ва віднес­ти. Він і так має іти по світло до Менд­ля.


Домніка зля­ка­ла­ся.


- Сава? - клик­ну­ла.- Ей бо­же! Са­ва не до­не­се до ме­не всієї му­ки. Він простісінько піде з му­кою до Рахіри, та й там зроб­лять собі з неї праз­ник. А хоч і при­не­се, то пев­но ли­ше по­ло­ви­ну з то­го, що ви дас­те. І хоч би він їй і сам не дав, то во­на ви­де­ре від нього. Він же не вит­ри­має, аби не всту­пи­ти впе­ред до неї. Від ме­не не­да­ле­ко до неї. Дай­те мені вже ліпше все відра­зу; я собі са­ма по­не­су, по­пе­чу все крас­но і вже вам го­то­ве при­не­су. А як хо­че­те, то відне­су вже пря­мо до хлоп­ця, та й не бу­де­мо ча­су тра­ти­ти. Йо­му кож­ний день там чор­ний, як ніч. Вже я для нього що змо­жу, то най­ліпшо­го зроб­лю; він у ме­не хло­пець жва­вий і доб­рий! - до­да­ла, як пер­ше, щи­ро і по­бож­но.- Спустіться ли­ше на ме­не!


Вона звер­ну­ла свої про­ник­ливі очі на зас­му­че­ну жінку пе­ред со­бою і до­да­ла:


- Село оси­ротіло, відко­ли він пішов.


Марійка хи­та­ла мовч­ки го­ло­вою.


- Чи лиш во­но оси­ротіло! - відповіла гірко.- Чи лиш во­но оси­ротіло? Але я вже пос­лу­хаю!- до­да­ла, підво­дя­чи­ся з лав­ки.- Зроб­лю, як ка­же­те! Дам вам те­пер му­ки, візьміть із со­бою, а все, що зла­год­жу, над­не­су завт­ра до вас са­ма! Бо­гу дя­ку­ва­ти, що йде­те в місто! - до­да­ла, ущас­лив­ле­на дум­кою, що бо­дай хтось її близький по­ба­чить лю­бим­ця і пе­ре­дасть її по­сил­ку. Івоніка аж за тиж­день бу­де у нього, а він, пев­но, зрадіє, як по­ба­чить знай­омих із се­ла, та ще, до то­го, Домніку із клу­ноч­ком від мам­ки.


Утерши сльози, що мов му­хи лізли їй в очі, по­ча­ла ниш­по­ри­ти по хаті.


- Відколи знаю, що Ми­хай­ло сла­бий, то не маю су­по­кою ні вдень ні вночі,- го­во­ри­ла, обер­не­на пле­чи­ма до жінки, що сиділа на лаві та сліди­ла за кож­ним її ру­хом.- Здається мені, що та­ки злетіла би до нього! Але де мені йти до нього? Дос­та, як Івоніка йде! Ка­зав, що бу­де що­неділі хо­ди­ти! Що­неділі! То вже хай він хо­дить! Я ра­да, що він бу­де хо­ди­ти. Все йо­му бу­де лег­ше, як по­ба­чить та­та! Та й ка­зав Івоніка, що він смут­ний… А мені при тих сло­вах так, як би хто сту­де­ний ніж у сер­це вса­див… А ви як га­даєте, Домніко, як ви га­даєте?


Домніка потіша­ла ро­зум­ни­ми сло­ва­ми, що про­мов­ля­ли щи­ро до сер­ця, а відтак тим, що все «ми­нає». Все ма­ло свій час і все ми­нає. І не та­ке, та й ми­нає. Вже які во­на гри­зо­ти ма­ла у своїм житті, га­да­ла, що в зем­лю піде з жу­ри. А бог дав, та й усе ми­ну­ло, та й во­на і до сьогодні жи­ве. Ко­би здо­ров'я…


Півгодини пізніше йшла на­зад тою до­ро­гою, що пер­ше. Сим ра­зом нес­ла мішок на пле­чах і сту­па­ла повільним кро­ком. Нес­ла му­ку, з якої ма­ла спек­ти ко­лачі і хліб для рек­ру­та, а далі й інші речі, які ще в ос­танній хвилі пе­ре­да­ла за її на­мо­ва­ми стур­бо­ва­на ма­ти.


З чор­но­го змарніло­го ли­ця світи­ли­ся вдо­во­ле­но чорні очі. Тіши­ла­ся до­бут­ком, ду­ма­ючи: «Спе­чу йо­му два малі ко­лачі й зо два бу­ха­ноч­ки хліба, а реш­тою поділю­ся. Що то хлоп­цеві пош­ко­дить, як я собі зі всього пот­рош­ку візьму? Ко­би всім та­ка біда, як йо­му! Гей, гей! Та­то що­тиж­ня бігає, а ма­ма день і ніч за нього пам'ятає. За ме­не хто дбає? Той ту­ман?» Її ус­та вик­ри­ви­ли­ся в гіркій зне­вазі. «Якби я са­ма не за­ро­би­ла та не прид­ба­ла, то хоч гинь із го­ло­ду! Тут є звідки бра­ти! Во­ни ма­ють більше, як я! Ко­би всі їх так крив­ди­ли, як я! Хто їм так усе доб­ре зро­бить, як я? А мій труд не варт нічо­го? А то, що я йду? Гей, бо­же, бо­же!» - зітхну­ла гли­бо­ко і, підки­нув­ши скру­че­ний в ру­ках мішок вигідніше на плечі, пош­кан­ди­ба­ла до своєї ха­ти, що сто­яла під ве­ли­ким, те­пер змертвілим лісом, і пря­му­ва­ла до оди­но­кої цілі в її житті.


Ототу ха­ти­ну, що ди­ви­ла­ся до неї, мов при­ко­ва­на на місце ди­ти­на, за­пов­ни­ти вся­чи­ною і приб­ра­ти стрійно знад­во­ру й зсе­ре­ди­ни. І се їй уда­ло­ся, її врод­же­на інтелігенція і ро­зум пер­ли все до дальшої праці й акції, а відко­ли Ми­хай­ло Фе­дор­чук по­ки­нув ха­ту своїх ро­дичів, пішов­ши в рек­ру­ти, відко­ли Са­ва по­дав­ся за Рахірою, ха­та Марійчи­на ста­ла­ся для неї якимсь не­ви­чер­па­ним дже­ре­лом, із яко­го чер­па­ла свої зарібки, та точ­кою, ко­ло якої крис­талізу­ва­ли­ся всі живі дум­ки тої да­ро­ви­тої, хит­рої го­ло­ви, спи­ня­лись її жадібні ру­ки, ру­ки, що ніко­ли не спо­чи­ва­ли…



IX



Глибока зи­ма. На ши­рокій пло­щині за містом, де відбу­ва­ли­ся зви­чай­но військові впра­ви, ус­та­ви­ли за роз­ка­зом [95] ге­не­ра­ла кілька на­метів. На ніч вис­ла­ли ту­ди кілька­над­цятьох рек­рутів. Ма­ли там про­вес­ти ніч і тим вип­ро­бу­ва­ти, чи на­ме­ти ска­жуться дос­та­точ­ною охо­ро­ною про­ти тріску­чих мо­розів і за­метільниць.


Між вис­ла­ни­ми рек­ру­та­ми був і Ми­хай­ло Фе­дор­чук. Він і ще один кам­рат мав та­кож но­чу­ва­ти в однім із на­метів. Не сміли спа­ти. Жо­ден з них не смів зас­па­ти, хіба що на ко­ро­теньку хви­ли­ноч­ку і то на пе­реміну. «Що­би кот­рий ту­ман не за­мерз!» - гу­кав за ни­ми, ос­теріга­ючи їх, один підпо­руч­ник.


Настала яс­на ти­ха ніч і при­ве­ла мо­роз і студінь із со­бою. Ле­гені, не­на­че хли­па­ючи, на­би­ра­ли мо­ро­зя­чо­го воз­ду­ху в се­бе, а на вії насіда­ли срібні іскор­ки па­лю­чо­го мо­ро­зу. Зорі дри­жа­ли й ми­готіли, і їх світло зда­ва­ло­ся очи­ще­не й відрод­же­не в тій нап­ро­чуд ясній, мов кат, не­ми­ло­сердній ночі.


Оба рек­ру­ти бу­ли за при­пи­сом одяг­нені, од­на­че, ко­ли збли­зи­ла­ся північ, студінь па­ралізу­ва­ла сус­та­ви їх тіла. Ву­ха по­на­пу­ха­ли, а що­ки роз­боліли й роз­пек­ли­ся, мов ог­нем поп­рис­ку­вані. На­ме­ти ска­за­ли­ся ду­же мар­ною охо­ро­ною про­ти та­кої бру­тальної сту­дені, ко­ли в одній нап­ро­чуд ясній ночі, од­на­че, тре­ба бу­ло в них ви­дер­жа­ти аж до ран­ня.


Під час ко­ли Ми­хай­ло­вий кам­рат умос­тив­ся на ма­лу хви­ли­ну задріма­ти, він сам про­ход­жу­вав­ся ма­ши­нально на оз­на­ченім місці ко­ло на­ме­ту сю­ди й на­зад.


Грубі сльози

1 ... 47 48 49 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"