Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Сподіваюся, він не влаштує сцени при дитині, вона нічого не знала, це у всьому я винна, що позбавила цих двох спілкування. Але Андрій мене дивує, він сідає навпочіпки й широко посміхається Даші.

– Привіт, – простягає він їй свою долоню. – Як тебе звати?

Спочатку дочка підозріло дивиться на Андрія, а потім на мене, адже не може збагнути, що їй робити. Я даю дозвіл, розмовляти з незнайомцем і Даша щиро посміхається, ніби зустріла старого друга. Обожнюю цю дитину.

– Заремська Дар'я Андріївно, – каже наша донька, погано вимовляючи букву "р".

Навіть смішно, що вона так відповіла, це не я вчила її говорити своє повне ім'я, а двоюрідний брат, йому, мабуть, до сміху подобалося, що вона смішно це вимовляла.

– Дуже приємно, Дар'я Андріївно, мене звуть Андрій, – він все ще тримає руку поблизу дівчинки й чекає реакції у відповідь і Даша вкладає свою маленьку долоньку в його руку.

Саме в цей момент, я бачу, як в Андрія на обличчі спливають цілий ряд емоцій, які важко описати. Він щасливий, це помітно, але в ту ж мить, у нього з'являється нова емоція, і я навіть не можу її пояснити або хоча б зрозуміти.

– Ходімо я куплю тобі морозиво? Яке ти любиш?

– Шоколадне, – відповідає Даша і відпускаючи мене, йде туди куди веде її батько, а я як статуя стою, не можу поворухнутися, бо ця сцена не тільки для Андрія важка. Я взагалі не розумію, як витримую силу, з якої стискається моє серце від побаченого.

Думки, чого я позбавила цих двох, почали мене затоплювати й сльози з'явилися в очах.

Знаю, що винна, з самого початку знала, і так само знаю, що мені дістанеться від нього. Андрій не проґавить можливості висловити мені своє реальне ставлення до ситуації, просто ще не настав час, а ось Даша… мене саме хвилювало, як відреагує маленька дівчинка, що в неї теж є тато, з яким вона весело та невимушено, зможе поїсти морозиво.

– Гей, ви куди зникли, Максим каже… – Рита застигає на півслові, коли бачить за одним столиком Дашу та Андрія. – Що відбувається? Звідки тут Заремський?

– Я не знаю, – втомлено видихаю я. – Ти його випадково не запрошувала сюди?

– Ні, Лесю, я тобі присягаюся. Знаю тільки, що він уже тут не живе і все. Я гадки не мала, що він може бути тут.

Рита говорить щиро, я їй вірю, це доля, яка вирішила, що вистачить вже приховувати правду, варто було відкрити коробку і прийняти все як даність.

Відходжу від сестри й прикидаю швидко, що робити, але в моєму стані, дуже важко мислити. Поки Андрій з малечею їсть морозиво, яке принесли зі швидкістю світла, я вигадую, як звідси змитися.

Рішення приходить відносно швидко, і я рада, що хоч одна здорова думка все ж таки залетіла мені в голову. Вже пізно, і нам настав час збиратися додому, але я стою і не знаю, як сказати Андрію, що на сьогодні все.

Зрозуміло, що він буде дуже незадоволеним, до цього я готова, питання лише в тому, чи він відпустить нас? Як розпочати найважчу розмову в моєму житті, щоб вийти з найменшими втратами для всіх нас? Як я зможу пояснити причину свого мовчання?

Гаразд, діватися нікуди, треба забрати Дашу, поїхати додому, а там обміркувати, як усе проходитиме. Мені потрібно все спланувати, я не можу спонтанно ухвалювати рішення, зараз моє життя – система, за якою ми живемо, і все це я роблю заради доньки.

– Донечко, поїхали додому, вже пізно, а тобі завтра в садок, – усміхаюся дитині, навмисне уникаючи погляду Андрія. – Скажи, дякую за морозиво.

– Дякую, – Даша дивиться на свого батька і посміхається на весь рот. Вона може бути дуже мила, коли хоче. – Мені завтра в садок, – каже вона йому.

– Так, розумію, тобі там подобається? – Андрій теж на мене не дивиться і спеціально вдає, що мене тут немає.

– Так. Мама каже, що завтра я там не довго.

– Хочеш завтра підемо до зоопарку? Ти любиш зоопарк?

– Люблю. А ти хочеш піти зі мною? – я бачу, як загорілися її очі, бо вона дуже любить зоопарк і тягне мене туди за першої ж нагоди.

– Я дуже хочу піти з тобою, і не тільки до зоопарку, куди завгодно, – очі Андрія світяться від щастя.

– Добре, мамо можна Андрій із нами поїде? – дивиться на мене з такою надією, а я навіть не знаю, що відповісти.

– Дашенько, йди з Максимом, ми вже йдемо, – насилу підбираю слова, ця сцена вбиває наповал.

Даша неквапливо прощається з Андрієм і йде до Максима, який увесь час тусувався неподалік. А ми з колишнім чоловіком залишаємося віч—на—віч і дивимося куди завгодно, тільки не один на одного.

Мені зрозуміло його стан, і я точно знаю, що саме в цей момент чоловік не може зрозуміти, як все вийшло.

– Ти ж розумієш, що я не здамся так просто, – повертається до мене та його очі сповнені болю. – Вона моя дочка, вона повинна знати, хто я такий.

– Розумію, і нічого не маю проти, просто дай мені час, – сідаю навпроти нього. Мені як ніколи треба знати, що ця розмова не сценарій війни, і зараз ми не створюватимемо битву, а лише мирні переговори, точніше, ми зараз домовимося, коли нам сісти за стіл, цих самих переговорів. – Прошу тебе, Андрію, мені потрібен час.