Читати книгу - "Наречений моєї сестри, Джулія Ромуш"

Не знаю, скільки часу я провела в цьому моторошно незручному багажнику, але незабаром я зрозуміла, що це свято явно затягнулося. Щось мого дядечка явно переоцінювали, залишаючись тут на кілька годин. Він не вартував більше ніж, щоб прийти, привітати та піти. А той клієнт, судячи з усього, вирішив там ще й не кволо підкріпитися?!

Я втомилася чекати на стільки, що заснула. Просто підклала під голову сумку зі своїми речами й задрімала. Навіть примудрилася побачити приємний сон. Але бачити сновидіння, судячи з усього, мені було протипоказано.Не відчула того, як водій сів в машину, і ми поїхали. Рівно до тих пір, поки ми не з'їхали з нормальної дороги. Чи то почалася сільська місцевість, то чи зовсім якесь бездоріжжя, але я прокинулася від того, що машина підскакувала на кожній купині.

Якщо чесно, у мене закралися сумніви чи НЕ Гаспар чи був за кермом? Може чоловік, відкривши багажник і побачивши мене, вирішив таким способом мені помститися? Ну а як інакше пояснити те, що цей горе-водій по цих купинах стрибав так, як ніби бонус за кожну давали? Я відчувала кожен камінчик так гостро, ніби сама по них бігла. Це не машина, а просто жах. Спортивна і зовсім незручна. Я зовсім не врахувала цього, коли залазила всередину. Як би ... це було найменше з того, що мене хвилювало.

Крім цього, все погіршувалося ще й тим, що в багажник проникав дорожній пил. І перебувати тут ставало зовсім неможливо. Було дуже складно дихати.Виникало таке відчуття, немов я задихалася. Навіть не рятувала тканина кофти, яку я витягла з сумки й приклала до лиця. Мені здавалося, що ще трохи й тут просто закінчиться кисень.

Я затягувала той момент, коли потрібно було оголосити про себе якомога довше. Все чекала, щоб ми якомога далі від'їхали. І ось коли зрозуміла, що чекати більше було небезпечно для життя, я почала щосили гамселити руками по металу. Кричала, кликала на допомогу і била, била, била. Тільки б привернути увагу водія.

Здається, привернула. Машина зупинилася, а я затаїлася. Поки що нічого не відбувалося. Я не чула звуку кроків.Тиша. Я навіть злякалася того, що водій подумав, що йому здалося і тепер знову почне поїздку. Тому в дзвінкій тиші знову почала стукати ногами. І тут я почула, що хтось наближався. Спочатку досить обережно. Зрозуміла, що з побоюванням. Тому я видала жалібний клич.

- Допоможіть, - такий собі млявий заклик про допомогу. Але після такого я сподівалася, що ніхто не накинеться на мене з битою. Нехай краще подумають, що мене тут хтось замкнув. Краще ж мені вибачитися разів десять, а потім спокійнісінько собі звалити.

Але не тут-то було. Особливо після того, як багажник різко відкрився. Дивно так. Я навіть не чула, коли водій остаточно наблизився. Мабуть, зробив це в один крок, тому що готова була посперечатися, що не так давно він стояв на значній відстані.

- Тільки не бийте, - прокричала я, закриваючи обличчя руками. Діючи зовсім на інстинктах. Хіба мало, можливо він вирішить покарати мене за те, що я побила ногами його багажник? Хто знає, що у нього там на розумі? Про всяк випадок прикрила руками найважливіше.

- Адріана? - Пролунав знайомий мені голос. Дуже здивований. Ця людина, мабуть, так відразу і не могла зрозуміти яким чином я опинилася в цій машині. Як і я ...

Повинна зізнатися, що це останнє місце, де я б зараз хотіла бути. Якщо, звичайно, не брати до уваги кімнати з Гаспаром.