Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

    До кухні забіг Артем.

   — Що сталося?

   Він поглянув на мене, а тітка Наталя відразу заторохтіла:

    — Та ось! Щось зблідла й бухнулась на стілець. Я думала, зараз свідомість тут втратить. Вона в тебе не вагітна часом?

      — Іро, що сталося? Що з тобою? — кинувся до мене Артем.

    Я лише спромоглася вказати на телевізор.  

   “Усі  фахівці сходяться на думці, що вибухи та постріли, які пролунали сьогодні на дорозі до Старого Села, — це не просто звичайні бандитські «розбірки» чи спонтанне застосування зброї, а добре продумана і ретельно вивірена диверсійна робота, яку могли зробити люди, котрі добре знають основи мінно-підривної справи, маскування, тактики та логістику проведення подібних заходів. 

    Навіть поліція, яка часто списує подібні речі на «розподіл сфер впливу між бандитськими угрупованнями», цього разу вельми обережна в оцінках. Щоправда, директор Департаменту комунікації МВС України Юрій Галущак усе ж назвав Андрія Колодія «особою, доволі відомою у вузьких кримінальних колах країни», чим, звичайно, погрішив проти істини. По-перше, не лише у «вузьких», а по-друге, не лише в «кримінальних». Є ще і бізнесові, і політичні, і дипломатичні.”

     Артем уважно слухав диктора. 

     “Основна версія, яку розробляє слідство, – це якісь нові, поки незрозумілі слідству грандіозні бізнес-конфлікти чи розподіл сфер інтересів, де задіяні інтереси великих транснаціональних фінансово-промислових груп.”

    — Що? Що таке? —  тітка Наталя поглядала то на Артема, то на мене, то в телевізор. — Це що ваш якийсь знайомий? Батько її чи що? — запитала вона у Артема.

    — Миколаївно, ви вже вибачайте, але, мабуть, не вийде у нас сьогодні подивитися ту вашу серію, — сказав їй Артем. — Підіть краще до Ліди. 

    Він сказав це таким тоном, що у тітки Наталі не виникло ні найменшого бажання з ним сперечатися.

    — Так, так! Звичайно! Піду до Ліди. Але ти якщо що…

    — Так, дякую, — перебив її Артем. — Якщо що я подзвоню. Йдіть Миколаївно, бо скоро вже почнеться.

     Вона пішла. Артем присів переді мною, взяв мене за плечі, поглянув у вічі й сказав:

   — Іро, подивись на мене! Не панікуй! Чуєш? Ще нічого не зрозуміло. Можливо він живий. Я зараз все зʼясую. Заспокойся! Попий води! Йди краще приляж. Давай я допоможу. 

    — Ні. Я нікуди не піду. Подзвони комусь! Запитай у хлопців, що сталося! Де мій телефон? Артеме, де мій телефон, що мені Андрій дав?

   Я схопилася, як вжалена, й кинулась до себе в кімнату. Артем не зупиняв мене. Він взявся набирати хлопців з охорони.

    Я заскочила в кімнату, схопила з полиці “секретний” телефон та тремтячими пальцями набрала Андрія. До-о-вгі, як страх смерті, гудки. Моє серце калатало, що шалене. Я молила бога, аби тільки почути зараз голос мого чоловіка. Але ні. Я набрала ще раз, потім ще раз. Він не відповідав. Світ знову закрутився. Я важко опустилася на ліжко. Не може бути! Цього не може бути! Він просто зайнятий. Зараз передзвонить.

    В кімнату зайшов Артем. Він явно був пригнічений та вкрай засмучений.

   — Ір, ти тільки не хвилюйся.

   — Ні! — замотала головою я. — Ні! Не кажи мені! 

   Страх липкими холодними щупальцями вчепився в мою душу. Я не хотіла в це все вірити. Це неможливо! Я навіть не могла це вимовити й не хотіла це чути.

    — Іро, вибач, але я мушу. Андрія більше немає.