Читати книгу - "Сердечна терапія"

Раптом заграв мобільний. Першою виринула тривога за маленьких пацієнтів, але... Але екран блимав написом «Анжела». Вадим зиркнув у бік ванної, якусь мить вагався, чи відповідати, але таки прийняв дзвінок.

— З Новим роком! — дзвінким нетверезо-веселим голосом привітала його Анжела, перекрикуючи музику. — Я, як завжди, заважаю? Ти в операційній?

— Ні, я вдома. І тебе з Новим роком, — стримано відповів Вадим.

— Дома?! Це ж треба! Ще скажи, що і Новий рік зустрічав удома, а не в лікарні!

— Анжело, до чого це все? Ти щось хотіла?

— Ні! Хотіла тебе привітати. І почути привітання навзаєм, з побажанням здійснення мрій!

— Вітаю. Хай здійснюються!

— Вітає він! — вела своєї дівчина. — Випросила! Дякую. Як поживаєш? Я ось веселюся, як бачиш. Чуєш?

— Радий за тебе. Значить, усе на краще, — неголосно відповів Вадим, знову поглянувши туди, звідки ось-ось могла з’явитися Шурочка.

— А що ти так тихо відповідаєш? Ти там не один? Точно! Я невчасно! — Анжела аж задихнулася від здогадки.

Вадим підвівся і вийшов до спальні, на ходу ввімкнув світло, крутнув вмикач на мінімум потужності і всівся на ліжку в напівтемряві.

— Ти все сказала?

— Ні! Хотіла нагадати, щоб не забував поливати кактус на кухні! Чи твоя коза хай поливає! Якщо довго витримає таке життя! — нервово зареготала Анжела.

— Не дзвони мені більше, чуєш?! — підвищив голос Вадим і вимкнув слухавку.

Коли він перевів погляд із екрану мобільного на двері, в них стояла Олександра. Волосся її було підколоте на потилиці, окремі неслухняні вологі пасма спадали на шию, на ній була невеличка ажурна чорна сукня, мабуть, плетена гачком, без рукавів, трохи вища коліна, а нижче — босі ноги. Гостя стояла навшпиньки, зрозумівши недоречність своєї присутності і збираючись тихо вийти. Вадим іще раз пробіг по ній поглядом від зачіски до босих ніг і назад, усміхнувся і простягнув до Олександри руку долонею догори. Вона кумедно, мов пташка, нахилила голову на бік, уважно вдивляючись у Вадима, всміхнулася самими очима і зробила крок уперед.

— Їсти хочеться, — прошепотів на вухо Шурочці Вадим, поцілував її шию і знову притиснувся гарячим животом до спини, — хтось обіцяв домашніх смаколиків...

— А хтось запросив на каву дві години тому — і макового зерна ще не дав, тільки кулінарну показуху тут влаштував, — озирнулася в його обіймах усміхнена жінка.

— То вам, пані, принести чогось зі столу в ліжко чи підете туди?

— Ех... добре б увесь стіл сюди перетягти, — зітхнула Шурочка.

— Весь стіл? Кхе... Краще вже я тебе туди віднесу! — рішуче мовив Вадим, обіперся на лікоть і відкинув край ковдри, під якою вони лежали.

Олександра автоматично смикнула ковдру на себе і завмерла.

— Не дивись на мене! — насупила вона брови.

Цей жест і ці слова після того, що щойно відбувалося тут між ними, були такими по-дівчачому безпосередніми, цнотливо-щирими і непідробними, що Вадима накрило новою хвилею ніжності до цієї жінки-дівчини, яка, на диво, мала ще й доньку-балерину!

— Не дивлюсь! — промовив він, заплющив очі, пірнув під ковдру і знову почав покривати поцілунками її тіло.

— Та ти ж їсти просив! — жартома відбивалася Шурочка.

— От бачиш, ніяк не наїмся, — застогнав Вадим, випірнув з-під ковдри і припав до жіночих вуст.

Їх знову накрило взаємною хвилею бажання, кудись зникли час, відчуття пори року, доби, щезли звуки і запахи з сусідньої кімнати, а голод та спрага ненаситно тамувалися ними в інший спосіб, який заразом і виснажував, і наповнював тіла й душі новими силами та енергіями.

38

Вже кілька днів Яна не відповідала на дзвінки професора Соломатіна, і він хвилювався. Єдиним зв’язком із нею, крім мобільного, міг бути той горезвісний сайт соцмережі, куди вона вперше написала йому повідомлення. Ігор повернувся до цього листа, перейшов на сторінку Яни, без фотокартки і під вигаданим іменем, і зрозумів, що цей профіль було створено не для «життя» там і постійного спілкування з друзями, а задля однієї якоїсь мети. Швидше за все, щоби з’ясувати справжню розстановку фігур у його родині. Там не було ні фотографій господині, ні її друзів чи рідних, ні краєвидів відвіданих країн, не було також хоч якогось списку друзів. А напис вгорі сторінки повідомляв, що господиня востаннє заходила сюди ще в грудні.

Ігор хвилювався, хоч і розмовляв із Яною після Нового року, вже коли її було прооперовано. Вона тоді дозволила телефонувати, але категорично відмовилася від його відвідин. Та й дійсно, ким він був для неї, щоб носити передачі? І хіба вона винна в тому, що його думки бездомним псом блукають поміж двома жінками — між тією, яку кохав усе життя без взаємності, але з надією, і тією, котра зуміла це побачити, розгадати, зрозуміти і вразила його своєю співзвучністю та небайдужістю.

Наближалося православне Різдво. Він працював над новою статтею та над доповіддю для міжнародної конференції. Ігор був радий хоч якось розімкнути коло і хоча б тимчасово змінити плин домашнього життя. Син після новорічного святкування не з’являвся, один раз телефонував, що весь у роботі, спитав обережно, як мама, і вдовольнився загальними словами у відповідь. Антоніна або зникала «у справах», або рухалася квартирою з кімнати в кімнату та на кухню, маючи вигляд гордовито-ображеної нерозумінням та загальною зневагою пані. Вийти з нею на діалог і розповісти про ефемерну Соню Тютюнникову Ігор не наважувався. Чи вже не бачив у цьому сенсу... Може, воно й на краще, хай як сумно це усвідомлювати. Вочевидь, вона все життя чекала від нього саме таких учинків — підлості, зради, інтриг... Завжди була напоготові піймати його на гарячому чи не допустити, щоб «стрибнув у гречку». Так кохала? Навряд... Швидше, боялася повторити материну долю.

Спогади Ігоря повернули до рідного Львова, де він провів юність, а згадка про тещу перенесла його в дуже скромну двокімнатну квартиру на першому поверсі, де та після розлучення з