Читати книгу - "Останнє полювання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вам загрожують Чорні мисливці.
— Не розумію. То вони працюють на нас чи хочуть нас вирізати?
Десь пурхнула пташка, видаючи звук, схожий на кіношну хлопавку. Сцена добігала кінця, Ньєманова теорія не витримувала критики.
До Лаури повернулася її переможна посмішка.
— Повернуся помолитися пізніше, — сказала вона і попрямувала до стежки.
Ньєман поспостерігав, як вона розчиняється в пітьмі сосен, а тоді наважився повернутися до каплички. Він більше ніж будь-коли почувався фліком, сищиком, стерв’ятником…
Половина свічок у нефі згасли, і тепер дерев’яні стіни здавалися мокрими, ніби от-от загниють.
Ньєман попрямував до того місця, де молилася графиня. Нічого особливого, окрім кількох свічників, із яких на підставку стікав віск. Він підійшов іще ближче і помітив білу мармурову табличку, пригвинчену до стінних дощок.
Флік розблокував телефон і ввімкнув ліхтарик. На прямокутнику було ім’я Юрґена та дати його народження і смерті. Він задумався, чи можна якось дістатися до самої могили, а тоді помітив, що під іменем загиблого вигравіювана епітафія.
Він нахилився ще ближче й освітив різьблення:
Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці,
З недолею змагайсь, як вся рідня моя,
Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я[39].
Цитата була французькою мовою. Флік сфотографував її й перечитав. Ці слова щось неясно йому нагадували. Якусь відому поему, але яку, він пригадати не міг.
Він ще трохи поміркував над останнім рядком: «Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я». Хто такий цей «я»? Від чийого імені звертався автор?
Телефон у руці завібрував, так що Ньєман ледь його не впустив.
Він глянув на екран: Івана.
— Що? — скрикнув він, подумавши спершу, ніби не розчув її. — Зараз буду.
45
У глибині долини стояла на палях ферма з багряної цегли. Вона, здавалося, затримувала останні промені сонця й жевріла на своєму помості, ніби забутий на газоні гриль. То це і є фортеця, яку треба брати приступом?
Івана в касці й тісному бронежилеті ховалася за одним із броньованих фургонів штурмбригад, почуваючись приблизно так само затишно, як горішок у зубах лускунчика. Кляйнерт поруч із нею прийняв позицію SUL, притиснувши пістолет до торса й опустивши дуло донизу, і, схоже, був готовий до всього. Дуже сексі.
Поки Ньєман їздив розмовляти з графинею, Івана зробила вирішальне відкриття: знайшла ім’я та адресу славнозвісного собаківника, що розводив реткенів. Один аптекар із Кандерна, містечка на південь від Фрайбурґа-ім-Брайсґау, повідомив, що якийсь чоловік щомісяця закупляв у нього ліки з цинковими добавками. Чувак використовував рецепти від досить відомого ветеринара з іншого селища неподалік, Ґрафенгаузена. Проблема полягала в тому, що ветеринар ніколи не виписував цих документів.
Івана одразу ж розвідала все про покупця: Йоганн Брух, 43 роки, досвідчений мисливець, кілька разів арештований і засуджений за жорстоку поведінку, браконьєрство, полювання з сітями і в заборонений час. Його навіть двічі підозрювали у вбивстві, але щоразу виправдовували. Та все одно сумарно він провів за ґратами десять років.
Згідно з офіційними даними, тепер чоловік розводив собак мисливських порід на ізольованій фермі неподалік від природного заповідника «Ґлечеркессель Преґ».
Але не реткенів.
Ключовий факт полягав в іншому: Брух уже шість років працював на фонд «Шварцес Блут». Він значився у списку рецидивістів, яких наймав та захищав старий Франц.
Кляйнерт завівся з півоберта, за рекордний час зібравши людей: члени штурмбригад, «шпеціаляйнзацкомандос», підрозділи втручання регіональної німецької поліції прибули до природного заповідника «Ґлечеркессель Преґ» навіть раніше за Кляйнерта й Івану з їхньою власною командою.
Зі свого боку слов’янка намагалася попередити Ньємана — але той не відповідав. Вона почувалася розгубленою. На її думку, ця операція була недоречною. Урешті-решт, ішлося всього лише про арешт колишнього браконьєра-собаківника. Але Кляйнерт міркував інакше і виявився правим: Брух зустрів їх пострілами з рушниці.
Тепер загальна картина відгонила фортом Шаброль[40]. Загони зайняли позиції по всій широкій долині, високі трави колихав вечірній вітер, наче ніжно розчісуючи їх. Усе навколо ніби тремтіло в сутінках, але це, мабуть, Івані все здавалося наелектризованим.
Ззаду долинули кроки. Нарешті приїхав Ньєман. Стрижка «їжачком», маленькі окуляри, чорне пальто і зросту на голову більше, ніж у всіх. Попри вік, попри втомлене обличчя, він теж іще був нівроку — для тих, хто любить військових.
— Якого хріна тут відбувається? — запитав він, навіть не перевівши подих.
Кляйнерт узяв на себе обов’язок роз’яснити йому ситуацію. Ньєман, набурмосений, кидав орлині погляди в усі кінці долини. Можливо, він уже встиг помітити кулеметників, що ховалися в кущах, чи снайперів із гвинтівками «Ультіма Раціо», які засіли на деревах.
— Ви зібрали весь цей народ заради якогось там собаківника?
Замість відповіді Кляйнерт простягнув Ньєманові бронежилет.
— Нізащо, — відказав той. — Це приносить нещастя.
Інколи Ньєману здавалося, що він належить до іншої епохи, іншого світу. Золотого віку міцних горішків, які йшли в бій із цигаркою в зубах і зарядженим на повну револьвером.
Німецький флік не зрушив із місця, так само тримаючи кевларовий жилет. Зрештою Ньєман скинув пальто й натягнув броник. За кілька рухів він був споряджений, як і його колеги.
Івана всміхнулася — вона знала свого Ньємана і не сумнівалася, що в глибині душі йому подобається ця напружена, ніби жила, атмосфера і запах пороху, який плинув у вечірньому повітрі. Він був людиною дії, а нагоди діяти йому не траплялося від часів Ґернону.
— Чувак зустрів нас пострілами, — попередила вона. — Фабіан слушно покликав штурмбригади.
— Фабіан?
— Забийте.
Вираз Ньєманового обличчя змінився — він помітив великих бойових собак із кінологічної бригади.
— Вони потрібні, щоб знайти реткенів, — пояснила вона.
Але флік уже не міг їй відповісти — його щелепи міцно стиснулись, очі оскліли.
— Ньємане, послухайте.
Жодної реакції. Флік тримав руку на пістолеті, наче будь-якої миті готовий пристрелити німецьких вівчарок, які досить спокійно трималися біля своїх господарів.
Івана схопила його за петельки й заволала:
— Ньємане!
Нарешті в глибині його зіниць загорівся вогник. Зв’язок відновлено.
— Зараз ви тихенько сядете поруч із нами. Ми чекаємо на підкріплення.
— Яке підкріплення?
— Зі Штутґарта, — втрутився Кляйнерт. — А ще нам треба зелене світло від прокурора.
— Ми все ще говоримо про браконьєра, який забарикадувався у своїй халупі?
— Ньємане, — відповіла Івана, — припиніть клеїти дурня. Якщо цей хлопець належить до Чорних мисливців, то може дістати вогнемет чи жбурнути в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє полювання», після закриття браузера.