Читати книгу - "Бар «Когут»"

— Гаразд, але заглядаючи наперед: якщо буде угода, їй належатиме половина грошей.

— Чого це? Чортзна що! Це мій позов! Чого це вона щось отримає, коли навіть не хоче брати участі в цій справі?

— Такий закон, — сказав Марк, хоча й гадки не мав, чи дійсно це так. Проте щось із того, чому його навчали в юридичній школі, засіло в пам’яті; щось невиразне, з лекцій про цивільно-правовий делікт на першому курсі.— Гаразд, про це потурбуємось пізніше. А зараз нам треба почати розслідування. До угоди ще треба дійти.

— Якось це неправильно.

— Так ти хочеш дати хід справі?

— Авжеж, тому я і тут. А ви хочете взяти цю справу?

— Тому я і тут.

— Тоді домовились. А тепер розкажіть, як усе відбуватиметься.

— Ну, по-перше, ти підпишеш із моєю фірмою договір про надання юридичних послуг, що дасть мені повноваження зробити запит про всі дані, що стосуються справи. Я їх перегляну, і, якщо виявиться, що має місце очевидна недбалість з боку лікарів і лікарні, ми з тобою знову зустрінемось і побалакаємо. Тоді й вирішимо, чи хочемо ми вчиняти позов.

— Скільки це займе часу?

Знов-таки не маючи жодного уявлення, Марк упевнено відповів:

— Недовго. Кілька тижнів. Ми не вагаємося. Діємо швидко.

— І ви не візьмете гроші авансом?

— Ні. Деякі фірми просять попередній гонорар або гроші на поточні витрати, але не наша. Договір передбачає одну третину відшкодування у випадку угоди або сорок відсотків, якщо дійде до судового процесу. Такі справи проти багатих відповідачів, які активно захищатимуться, дуже складні. Отже, наша частина трохи вища за середню у справах про завдану шкоду. Але цей різновид позову дуже затратний. Нам доведеться витрачати власні кошти, які ми компенсуємо угодою. Тебе таке влаштовує?

Рамон ковтнув води і подивився у вікно. Поки він міркував, Марк дістав із портфеля бланк договору і почав його заповнювати. Зрештою Рамон зняв свої масивні окуляри й витер очі паперовою серветкою. Потім тихо промовив:

— Усе це так паскудно, пане Апшо.

— Будь ласка, називай мене Марком.

Його губи тремтіли, коли він сказав:

— Гаразд, Марку. У нас усе було добре, у мене з Ейшею. Я любив ту жінку, мабуть, завжди любитиму. Вона не була сильною, проте вона була хорошою і вродливою. За що їй таке? Та нікому такого не побажаєш. Ми так хотіли Джеккі, так довго на нього чекали.

— Джеккі?

— Його звали Джексон Тейпер, але ми збиралися звати його Джеккі. На честь Джеккі Робінсона. Я люблю бейсбол.

— Співчуваю.

— Він прожив два дні. Не мав жодного шансу. Вони його загубили, Марку. Цього не повинно було статися.

— Ми доберемось до самої суті, Рамоне. Я обіцяю.

Рамон посміхнувся, закусив нижню губу, витер очі й начепив окуляри. Потім узяв ручку та підписав договір.

ЗА ТРАДИЦІЄЮ, КОМПАНЬЙОНИ зустрілися наприкінці дня за звичним столиком у глибині бару «Когут», аби підбити ділові підсумки дня. Марк і Тодд пили пиво, а Зола — безалкогольний напій. За три тижні юридичної практики без права на діяльність, вони багато чого навчились і призвичаїлись до заведеного порядку, хоча Зола менше за інших двох. Страх бути спійманими майже зник, проте на якомусь підсвідомому рівні досі їх мучив. Марк і Тодд регулярно з’являлися в кримінальних судах, як і тисячі інших адвокатів, і відповідали на ті самі питання знуджених суддів. Вони укладали швидкі угоди з прокурорами, які анітрохи не цікавилися їхніми повноваженнями. Вони підписували вигаданими іменами постанови суду та інші документи. Вони блукали коридорами в пошуках клієнтів, стикаючись з іншими адвокатами, надто зайнятими, аби щось запідозрити. Незважаючи на стрімкий старт, вони скоро зрозуміли, що ця справа не така вже й легка. У найкращі дні їм вдавалося отримувати близько тисячі доларів від нових клієнтів. У гірші — взагалі не було улову, і це було звичним явищем. Зола звузила свої пошуки до трьох лікарень: Католицької, «Потомак Дженерал» і Джорджа Вашингтона. Вона й досі не підписала жодного клієнта, але її надихали кілька майже підписаних договорів. Їй не подобалося те, що вона робить, — полювання на травмованих, — але на той час вона не мала вибору. Марк і Тодд завзято працювали, підтримуючи бізнес, і Зола відчувала, що мусить зробити свій внесок.

Вони довго дискутували щодо частотності заманювання клієнтів і поставання перед суддями. З одного боку, щоденна конвеєрна праця веде до впізнаваності, яка викликає довіру. З іншого боку, чим більше адвокатів, діловодів і суддів вони зустрічатимуть, тим більшим буде коло людей, які одного дня можуть запитати щось не те. Наприклад? Знуджений діловод міг би запитати: «Не назвете ще раз номер своєї ліцензії? Щось не бачу його в реєстрі». У Асоціації адвокатів округу Колумбія сто тисяч юристів, і в кожного є номер, який додається до кожної підписаної ними постанови та інших судових документів. Звісно, Марк і Тодд користувалися фіктивними номерами. Проте численність адвокатів забезпечувала чудове прикриття, і клерки досі не виявляли цікавості. Також суддя міг запитати: «Коли це тебе затвердили адвокатом, синку? Щось я раніше тебе тут не бачив». Але за весь цей час судді не виказували ані найменшої зацікавленості.

А ще якийсь помічник прокурора міг би спитати: «Делаверська школа, еге ж? Там навчався мій друг. А знаєш таких-то і таких-то?» Проте помічники прокурорів зазвичай були надто зайняті й бундючні для таких балачок, а Марк із Тодд ом намагалися поменше патякати.

Але вони ніколи не боялися запитань від найважливіших для них людей — клієнтів.

Зола відсьорбнула коли й сказала:

— Гаразд, я маю сповідатись. Здається, я зіграла в «Джері Гарсія».

— О! Із задоволенням послухаємо, — засміявся Тодд.

— Отже, минулої ночі я промишляла в лікарні Джорджа Вашингтона і, виконуючи свою звичну роль, помітила за столиком подружжя чорношкірих, які сиділи та їли оті страшні піци. Жінка геть зранена: вся в гіпсах, у шийному корсеті, обличчя в порізах. Мабуть, автоаварія, так? І я зважуюсь, виконую свої антраша і бачу, що вони раді зі мною поговорити. З’ясувалося, що її збило таксі,— дзенькіт монет! велика страховка!— а її восьмирічна донька нагорі в реанімації. Справа краще нікуди. І тоді вони мене питають,