Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

— Безперечно, — погодився Павук. — Мені слід запросити її до вас.

Кожна людина, мертва, жива чи ненароджена, має свою пісню. Не таку пісню, яку хтось для вас написав. Ні-ні, це пісня з власною мелодією і словами. Далеко не всі наважуються її проспівати. Більшість із нас боїться, що не зможе гідно її виконати своїм голосом, або що слова пісні надто дурнуваті, чи надто відверті, чи надто чудернацькі. Замість цього люди зазвичай свої пісні проживають.

От, скажімо, Дейзі. Пісня, яка майже всеньке життя лунала десь у глибині її свідомості, мала підбадьорливий маршевий ритм; текст її розповідав про захист слабких, а приспів починався словами «Стережіться, злочинці!», тому був надто немудрим, щоб його озвучувати. Але Дейзі все одно іноді наспівувала його сама собі в душі, коли намилювалась.

І це, в принципі, все, що вам варто знати про Дейзі. Решта — дрібниці.

Тато Дейзі народився в Гонконзі. Її мати походила з замоленої родини ефіопських торговців килимами: у них був будинок в Аддис-Абебі, і ще один — біля Назрету. Батьки Дейзі познайомились у Кембриджі — тато вивчав комп'ютерні науки в часи, коли це ще не вважалось розумним кар'єрним рішенням, а мама вгризалась у молекулярну хімію і міжнародне право. Обоє молодих людей були однаково спраглими до знань, сором'язливими від природи та схильними легко ніяковіти. Обоє сумували за домом, але з дуже різних причин. Проте обоє грали в шахи, і тому якось у середу зустрілись у шаховому клубі. Їх, як новачків, всадовили грати одне з одним, і в першій же грі мама Дейзі легко обіграла Дейзиного тата.

Це вразило самолюбство батька Дейзі настільки, що він наважився сором'язливо попросити про матч-реванш наступної середи, і кожної подальшої середи по тому (окрім тих, які припадали на канікули і державні вихідні) впродовж наступних двох років.

З часом її розмовна англійська та їхні навички до спілкування покращувались, тож розширювалось і коло друзів. Вони тримались за руки в живому ланцюгу, протестуючи проти приїзду великих вантажівок, що перевозили боєголовки. Удвох, хоч і з куди більшою групою людей, поїхали до Барселони, аби протестувати проти нестримного натиску глобального капіталізму і висловити незгоду з корпоративними гегемоніями. Саме тоді їх оббризкали сльозогінним газом, а пан Дей розтягнув зап'ястя, коли його відштовхнув з дороги іспанський поліціянт.

А потім однієї середи, на початку їхнього третього навчального року в Кембриджі, батько Дейзі переміг Дейзину маму в шахи. Перемога його так ощасливила й окрилила, що підбадьорений і натхненний цим тріумфальним завоюванням, він негайно запропонував їй руку і серце. Дейзина мати, яка глибоко в душі дуже боялась, що як тільки він переможе в шахи, то втратить до неї всяку цікавість, звісно, погодилась.

Вони залишились в Англії та не кинули наукові кола. У них народилась донька-одиначка, яку вони назвали Дейзі, тому що в них був велосипед-тандем цієї марки (Дейзі аж за боки хапалась, коли дізналась, що на тому велосипеді її батьки, власне, їздили). Вони мандрували по всій Британії, від університету до університету. Пан Дей викладав комп'ютерні науки, а його дружина писала книжки про гегемонії міжнародних корпорацій (яких ніхто не хотів читати), і книжки про стратегію та історію шахів (які хотіли читати всі), тому у вдалі роки вона заробляла більше за нього (хоч це було нескладно). З часом їхня участь у політичних рухах пішла на спад, і коли вони сягнули середнього віку, то стали щасливою парою, яка цікавилась тільки одне одним, шахами, Дейзі і відновленням та налагодженням забутих операційних систем.

Жоден з них анітрохи не розумів Дейзі.

Вони звинувачували себе в тому, що не задушили її захвату від поліції в зародку, коли він тільки почав виявлятись — тобто приблизно тоді, коли вона почала розмовляти. Дейзі тицяла пальчиком у поліційні машини з тим захопленням, із яким маленькі дівчатка зазвичай тицяють у поні. З нагоди її сьомого дня народження довелося влаштовувати костюмовану вечірку, щоб дівча змогло покрасуватись у костюмі поліціянтки; в коробці на батьківському горищі припадали пилом фотографії з відображенням чистої радості семирічки, коли та побачила свого святкового торта — блакитний проблисковий маячок в оточенні семи свічок.

Дейзі була сумлінною, безжурною, кмітливою підліткою, і вона дуже потішила обох батьків тим, що вступила до Лондонського університету, аби вивчати юриспруденцію і комп'ютерні науки. Її тато мріяв, що вона викладатиме правознавство. Мама плекала надії, що донька стане королівською адвокаткою, а може, навіть суддею, і використовуватиме закон, щоб руйнувати владу корпоративних гегемоній. Але Дейзі взяла і зіпсувала все, склавши вступні тести до поліції. Поліція привітала її з розпростертими обіймами: по-перше, існували правила, які зобов'язували поліцію розвивати різноманіття, а по-друге, зростала кількість комп'ютерних злочинів і шахрайств. Вони потребували Дейзі. Щиро кажучи, вони потребували цілий загін таких Дейзі.

Тепер же, чотири роки потому, можна було з упевненістю сказати, що робота в органах правопорядку сподівань Дейзі не виправдала. І справа була геть не в тім, що поліція, як не втомлювались повторювати її батьки, була монолітним розсадником інституціоналізованого расизму і сексизму, що зруйнує її особистість і перетворить на щось бездушне і стандартизоване, забезпечить їй у нетолерантній поліційній культурі місце десь нарівні з розчинною кавою. Найбільше Дейзі дратувала необхідність доводити іншим поліціянтам, що вона теж поліціантка. Вона дійшла висновків, що для більшості копів робота в поліції означала захищати матінку-Англію від страшкуватих людей незаможного соціального походження, які тільки й чекають, щоб свиснути в когось мобілку. Для Дейзі це значило дещо інше. Вона знала, що підліток з Німеччини може запустити комп'ютерний вірус, здатний вирубити всі лікарняні електронні системи і нанести більше шкоди, ніж бомба. Дейзі дотримувалась думки, що в наші дні справжні погані хлопці чудово кумекають, що таке FTP, шифрування високого рівня і одноразові мобільні телефони з передоплатою. Чи розбиралися в цьому хороші хлопці, у Дейзі певності не було.

Дівчина сьорбнула кави з пластикової склянки і скривилася: поки вона гортала вкладки на екрані, кава охолола.

Дейзі проглянула все отримане від Ґрема Коутса. З першого погляду проблеми були очевидні — взяти хоча б чек на дві тисячі фунтів на ім'я Чарльза Нансі, який той, схоже, минулого тижня виписав собі сам.